От і як тут стриматися?.. У тому й уся Ніна, їй пробачаєш те, що ніколи б не дозволив іншим.
— Гадаю, він гей. Що скажеш? Як інакше можна пояснити його присутність на вечірці?
— Не згодна з тобою, гомосексуальність не змінює статі. Я вважаю, ні, чекай, — вона уважно оглянула себе. — Ні, ну ми чудові. Усе на місці.
— Та я не про те, і ти це знаєш, — я підсунула валізу ближче до ліжка, згадавши про косметичку, почала відкривати її обережніше. — Дівич-вечірки — це, власне, нагода оцінити та помилуватися чоловіками. Це й об’єднує жінок та геїв.
— Господи, і ти туди ж. Чудове виправдання, раніше ти про це мовчала. У відповідь на наступне моє запрошення на дівич-вечірку, напиши, будь ласка, всім: «Перепрошую, Ніна не зможе прийти, оскільки вона не надто високо оцінює чоловіків та їхні принади».
— Заради Бога, я ж не кажу про цілковите захоплення.
— Усе гаразд, — вона повернулася до вікна, вдивляючись у ліс. Стовбури дерев стирчали чорними ломаками в зелені сутінок. Її голос прозвучав надламано: — Я вже звикла до свого виключення з гетеронормативного суспільства.
— До біса їх, — роздратовано буркнула їй. Ніна обернулася до мене, сміючись.
— Хоч би як там було, чому ми тут? — запитала вона, знімаючи черевики та вмощуючись на одному з односпальних ліжок. — Не знаю, як ти, але я не бачила Клер близько трьох років.
Я мовчала, мені нічого було відповісти.
Чому я приїхала? Чому Клер мене запросила?
— Ніно, — почала я. У горлі пересохло, серце загупало. — Ніно, хто…
Перш ніж я встигла закінчити фразу, в коридорі залунали кроки, хтось ішов до кімнати.
Несподівано я відчула, що геть не готова почути відповіді на свої запитання.
4
Ми з Ніною перезирнулися. Серце шалено калатало, наче церковні дзвони. З усіх сил намагалася не подавати знаку.
Десять років? Вона змінилася? Я змінилася?
Я насилу ковтнула згірклу слину.
З коридору долинули звуки кроків Фло. Заскрипіли відчиняючись металеві двері, у будинку почулося бурмотіння гостей.
Прислухалася уважно. Ні, голос не як у Клер. Серед сміху Фло чітко прорізувалися низькі тони… Чоловік?
— Еге ж бо… запакований Y-хромосомами Том щойно прибув.
— Ніно, — мовила я з пересторогою.
— Що? Чого на мене так дивишся? Що, може спустимося вниз і зустрінемо півня у нашому курнику?
— Ніно! Ні!
— Що ні? — вона опустила ноги на підлогу і підвелася.
— Не сором нас.
— Якщо ми курочки, тоді він півень. Використовую це лише з точки зору біологічної класифікації.
— Ніно!
Проте вже не було й сліду її, я чула лише ляскання п’ят по скляних сходинках, вона привіталася:
— Добридень, не думаю, що ми знайомі.
Не думаю, що ми знайомі. Отже, це точно не Клер. Я глибоко вдихнула і пішла й собі вниз. Там стояла нечисленна група людей. Попереду — дівчина з гладеньким, зачесаним у пучок волоссям — найімовірніше, Мелані. Вона усміхалася і кивала Фло у відповідь, у руках тримала телефон.
Не зважаючи на промови Фло, вона і далі безтямно тицяла по його кнопках.
По інший бік стояв тип із сумкою «Барбері» у руках. Каштанове волосся, бездоганно одягнений: біла сорочка, яку, мабуть, ще й прали та прасували спеціалісти, бо жодна нормальна людина не змогла б напрасувати такі стрілки на рукавах, сірі вовняні штани від Пола Сміта. Він підвів погляд, зачувши мої кроки, й усміхнувся.
— Привіт, мене звати Том.
— Привіт, я — Нора, — спустившись із останньої сходинки, я простягла йому руку. Щось надзвичайно знайоме було в його обличчі. Поки ми тиснули одне одному руки, я намагалася визначити, що ж саме, проте нічого на думку не спадало. Повернулася до брюнетки:
— А ти, певно… Мелані?
— Так, привіт, — вона підвела погляд і дещо схвильовано усміхнулася. — Вибачте, я залишила свого шестимісячного малюка вдома з татом. Це вперше. Я лише хочу зателефонувати додому і дізнатися, чи все гаразд. Тут є зв’язок?
— Не зовсім, — вибачалася Фло. Чи то від хвилювання, чи з нервів, але її обличчя густо почервоніло. — Перепрошую, іноді ловить у кухні, в саду та на балконах, залежно від оператора. Проте у вітальні є стаціонарний телефон. Ходімо покажу.
Дівчата пішли до вітальні, а я повернулася до Тома. Відчуття, що ми раніше бачилися, не відпускало. Але це неможливо, тепер уже точно.
— Як ти познайомився з Клер? — запитала в нього.
— Театральні кола. Усі про всіх знають. Нас, власне, познайомив мій чоловік, він — режисер.