Не бери слухавки. Не бери слухавки.
Вона бере слухавку.
— Добрий день, реєстратура!
Знаю, що йду надто швидко, але зупинитися несила. Я мушу виглядати як пацієнт. Як вона може не помітити мене в ляпанцях? Нормальні люди, відвідувачі не взуті в капці в листопаді. Не ходять у сірих спортивних штанях та плетеному синьому кардигані.
Знаю, вона зараз мене зупинить. Зараз запитає, чи все зі мною гаразд. Дві десятифунтові банкноти в руці вологі від поту.
— Справді? — вона різко запитує, поки я проходжу повз неї. Вона намотує телефонний провід навколо пальця. — Так, гаразд. Простежу за цим.
Серце десь загубилося в п’ятах. Їй усе відомо. Я не можу більше це стерпіти.
Проте вона не підводить голови. Щось киває. Можливо, розмова не про мене.
Я майже біля дверей. Ось знак, що просить дезинфікувати руки перед входом і після виходу з лікарні. Мені зупинитися? Приверне більше уваги те, що я зупинюся, чи те, що не зупинюся?
Не зупиняюся.
Жінка в реєстратурі й досі теревенить по телефону й киває.
Я біля обертових дверей. Несподівано зринає фантазія, що двері ламаються, я потрапляю в трикутну пастку на вході, лишається лише невеличка щілина на вулицю, настільки крихітна, що туди влізе тільки рука.
Але, звісно ж, цього не трапляється. Двері й далі повільно обертаються.
Я вільна.
Я вибралася з лікарні.
Я втекла.
30
Боже. Я на волі. Я на волі.
Холодне повітря обдуває обличчя, я стою цілком розгублена. Усе навколо видається чужим. Раптово пронизує думка, що мене сюди привезли непритомною, і я не маю жодного уявлення, де я і як звідси вибратися.
Тремчу після лікарняної спеки від вітру зі сніжною крупою. Підводжу очі, шукаючи диво, і воно таки з’являється у вигляді знака з написом «Таксі».
Мене лихоманить, повільно бреду за ріг будівлі, де знак повідомляє: «Стоянка таксі». Там одна машина з увімкненими шашечками. У ній сидить чоловік, принаймні так мені ввижається — крізь пелену скла розгледіти складно.
Кульгаю ближче, ляпанці починають натирати п’яту. Клацає вікно й із шумом опускається, привітне засмагле обличчя всміхається до мене.
— Чим я можу вам допомогти, серденько? — запитує він. Це сикх, на ньому охайний чорний тюрбан, посередині значок логотипа компанії. Акцент схожий на суміш панджамі та ньюкаслського діалекту, я ледве стримую себе, щоб не розсміятися. Дякувати Богові, стримуюсь.
— Я… мені потрібно, — і несподівано розумію, що й гадки не маю, куди їхати. Повернутися в Лондон?
Ні.
— Я мушу дістатися до Скляного Будинку, — відповідаю. — Це заміський будинок, одразу за Стейнбріджем. Ви чули про це містечко?
— Ага, знаю. Стрибай, серденько.
Але я не сідаю. Попри холод та страшенну лихоманку, я вагаюся. Рука зависла біля дверей.
— Скільки це коштуватиме? У мене лише двадцять фунтів.
— Зазвичай двадцять п’ять, — відказує він, — проте для тебе зробимо виняток.
Слава всім святим. Витискаю усмішку на закостенілому від холоду обличчі, здається, наче від цієї спроби воно зараз лусне.
— Залазь, серденько, — він відчиняє переді мною дверцята. — Ти ж замерзла. Хутчіш давай.
Я сідаю.
Машина видається теплим коконом. Пахне зношеним пластиком та сосновим освіжувачем повітря, старими цигарками. Власне, як і в кожному таксі будь-де. Мені хочеться загорнутися в м’яке тепло його сидінь і заснути непробудним сном.
Пальці тремтять, коли намагаюся застебнути пасок безпеки, розумію, наскільки втомлена, як ослабли м’язи після лікарні.
— Пробачте, — звертаюся до нього. Він уважно оглядає, чи я пристебнута як слід. — Пробачте, майже впоралася.
— Не хвилюйся, серденько. Часу вдосталь.
Застібка переконливо клацає, я вмощуюся в кріслі, відчуваючи кожен сантиметр розбитого втомою тіла.
Водій заводить мотор. Заплющую очі. Ми їдемо.
— Гей, сонечко. Панночко, прокидаємося.
Розплющую очі, спантеличено й розгублено. Де я? Не вдома. Не в лікарні.
Минає хвилина, поки я згадую, що сиджу на задньому сидінні таксі в лікарняному одязі. Машина зупинилася.
— Приїхали, — пояснює він. — Ближче до будинку під’їхати не можу. Дорогу перекрито.
Кліпаю, стираю конденсат із вікна. Він має рацію. Дорогу перекрили двома алюмінієвими загорожами, з’єднаними між собою поліцейською стрічкою.
— Усе гаразд, — стираю сон з кутиків очей, намацую в кишені гроші. — Тримайте. Двадцять, правильно?