Тиша та темрява в поєднанні з калатанням серця настільки схожі на картинку тієї ночі, що на мить я мало не непритомнію. Мушу втриматися, треба глибше дихати носом і пам’ятати, що справі кінець. Джеймс не підніметься більше нагору сходами. Ми його вбили, вбили разом, вбили своїм п’яним істеричним страхом. Ми всі тримали рушницю. Крапка.
Змушую себе відмотати плівку й пригадати подальші події: Джеймсове тіло летить униз, я і Ніна біжимо перечіплюючись за ним. Зараз спускаюся повільно, тримаюся за поручні. Повсюди лежить скло від розбитого вікна, капцям не довіряю в темряві, особливо слизьким уламкам підошов.
Ось тут Ніна намагалася реанімувати Джеймса.
Ось тут я стояла навколішки в калюжі крові, а він намагався щось сказати.
Відчуваю сльози на обличчі, змітаю їх геть. На страждання часу нема. Хвилини біжать, світанок із поліціянтами не за горами.
Що було потім?
Не повісили двері у вітальні, які Том зняв, щоб винести Джеймса до машини через центральний вхід, де на нас у машині чекала Клер.
Головні двері будинку не заблокували, я відчиняю замок зсередини без жодних проблем. Уривається скажений вітер, що ледве не припечатує сталеві частини дверей до мого обличчя. Сніг влітає в дім, як жива істота, що намагається прокрастися й вигнати рештки тепла надвір.
Заплющую очі, міцно тримаюся за ковдру довкола плечей і виходжу назустріч білій завірюсі. Стою на ґанку, де тієї ночі чекала на Ніну. Пам’ятаю, Том щось кричить Клер, вона заводить двигун.
А потім згадую її куртку на поручнях ґанку.
Простягаю руку, вдаю, що піднімаю її.
Здригаюся, проте щосили намагаюся повернутися думками до тієї ночі, до чогось невеличкого й круглого в кишені.
Витягую руку, мої очі заливають сльози від крижаної крупи, принесеної хурделицею.
І раптом я пригадую. Я пригадую, що тримала в руці.
І я знаю, чому почала бігти.
Це була гільза. Гільза від рушниці. Це був сліпий набій.
Стояла на тому ж місці, що й тоді. У голові промайнули ті самі думки, що й тієї ночі, тепер я їх пам’ятаю. Це схоже на те, як сніг, розтанувши, розкриває знайому місцину.
Це могла бути гільза зі стрільбища, проте зараз мені чудово відомо різницю між справжнім та сліпим патроном. Справжній має заокруглений кінець, де розташовано кулю. Тієї ночі я тримала сліпий. Набій без куль. Той, що мав лежати в рушниці.
Клер замінила сліпий набій на справжній, а потім поїхала тієї глупої ночі з Джеймсом, щоб він помер на задньому сидінні машини.
Чому? Чому?
Тоді я не бачила в цьому сенсу, але й зараз не бачу також. Проте тоді я не мала часу на роздуми. У мене був лише один вибір — наздогнати Клер та зустрітися віч-на-віч.
А от зараз часу вистачає. Повертаюся й суну повільно в дім. Сідаю, обхоплюю голову руками, намагаюся розкласти все по поличках. Я не можу лишитися тут до ранку, якщо не… Встаю, задубіла від холоду, піднімаю слухавку.
Глухо, лише тихе рипіння та потріскування. Я тут застрягла, застрягла до сходу сонця, або ж лишаються мандри скрижанілим бридким шляхом у темряві. Проте не впевнена, що вистачить сил.
Повертаюся на диван, загортаюся глибше під ковдру, марно намагаюся зігріти кінцівки. Господи, як же я втомилася, але спати не можна. Треба все обміркувати.
Отже, Клер убила Джеймса.
Це безглуздя. У неї нема мотиву, плюс вона не могла підробити повідомлення.
Треба мізкувати.
Запитання, що не дає спокою — навіщо? Нащо Клер убивати Джеймса за декілька днів до весілля?
Аж раптом мене обдало холодом, геть не схожим на подув морозяного повітря, і я пригадую Меттові слова в лікарні. Джеймс та Клер останнім часом не мирилися.
Майже одразу ж відкидаю здогад. Ні, дурість. Так, життя Клер мусить бути ідеальним, так, вона ставить занадто високі стандарти. Ради Бога, її кидали й до цього, це була шалена образа, мені те відомо. Я саме сиділа поруч, коли вона реєструвала електронну адресу Ріка на всіх порносайтах та розсилках «Віагри». Проте вона точно не могла вбити людину.
Хоча є одна ключова відмінність.
Коли Рік кинув Клер, Фло не було поруч.
Я зважую слова, що Фло, схлипуючи, зронила біла ванної: «Вона моя фортеця, я будь-що для неї зроблю. Все».
Будь-що?
Пам’ятаю її реакцію, коли я пішла спати, той божевільний шквал звинувачень у саботажі.
«Я приб’ю тебе, якщо зіпсуєш усе», — обіцяла Фло. Тоді я серйозно це не сприйняла, а варто було. І це ж лише дівич-вечірка. Що вона утнула б, якби чоловік покинув її найщирішу подругу біля вівтаря?