Ніна саркастично підморгнула мені за його спиною, я у відповідь лише насупила брови, що геть спантеличило Тома.
— Вибач, кажи далі.
— У будь-якому разі, ми зустрілися з Клер під час збирання коштів для Королівського театру. У Брюса був там якийсь проект, так і розговорилися.
— Ви актор? — запитала Ніна.
— Ні, драматург.
Зазвичай при зустрічі з іншим письменником виникає дивне відчуття маленького співтовариства. Братство масонів. Цікаво, чи відчуває слюсар те саме, здибавши іншого слюсаря? Чи кивають таємниче одне одному бухгалтери? Можливо, так відбувається саме тому, що ми зустрічаємося доволі нечасто. Письменники проводять більше часу з видавцями та власними агентами, а у випадку Тома — з режисерами та акторами, ніж з іншими письменниками.
— Нора — письменниця, — додала Ніна і окинула нас поглядом, так, наче ми два невеличкі борці перед виходом на ринг.
— Справді? — Том зиркнув на мене, ніби я оце щойно перед ним з’явилася. — Що ти пишеш?
Оф-ф. Питання, яке я ненавиджу. Завжди ніяковіла від розмови про мої книжки — так і не змогла перебороти відчуття, що хтось нишпорить у моєму щоденнику.
— Художня література, — відповіла, трохи повагавшись. Насправді мала уточнити: детективна література. Але як сказати про це людям? Миттю завалюватимуть сюжетами про вбивства.
— Справді? Псевдонім?
Ввічливий спосіб запитати: «Я чув про Вас?». Здебільше люди не такі тактовні.
— Л. Н. Шоу, «Н» нічого не означає. У мене не подвійне ім’я. Я його додала, бо Л. Шоу звучить якось дивно, а Л. Н. Шоу ніби простіше, якщо розумієш, про що я. Отже, ти пишеш п’єси.
— Так. Відверто кажучи, я навіть трохи заздрю письменникам. Ви маєте контроль над усім. Жодних тобі акторів, які нищать найкращі рядки, — він усміхнувся. Неприродно ідеальні зуби. Може, покрив їх порцеляною?
— Але працювати з людьми, мабуть, цікаво? Спільна справа, відповідальність. Вистава — це ж добрячий шмат роботи.
— Мабуть, так. Доводиться ділити славу, але принаймні коли обливають брудом, дістається усім.
Я хотіла ще щось додати, проте Мелані дзенькнула у вітальні — розмову завершено. Том обернувся на звук, нахил його голови та вираз обличчя одразу підказали, де я його бачила.
Оте фото. Фото профілю Клер із Фейсбуку. Це був він. Отже, людина на її фото зовсім не її партнер.
Я все ще блукала у своїх думках, коли до нас підійшла всміхаючись Мелані.
— Хух, нарешті додзвонилася до Білла. На домашньому фронті все гаразд. Перепрошую, я була занурена у свої переживання. Ніколи не залишала їх самих на ніч, тому якось моторошно. Не те, щоб я не довіряла Біллу, впевнена, все буде добре. Досить мені бідкатися. Ти Нора, еге ж бо?
— Ходіть до вітальні! — гукнула Фло з кухні. — Зараз буде чай!
Слухняно простуючи до неї, я не зводила очей з Тома та Мелані: цікаво, як вони відреагують на велику скляну кімнату.
— Краєвид за вікном — це щось, — нарешті прокоментував Том.
— Ага, — я витріщилася на ліс. Він стояв темною стіною, здавалося, тіні на крок наблизилися до будинку, викресливши небо. — Таке враження, що ти експонат, правда ж? Думаю, це через відсутність штор.
— Так наче твоя спідниця задерлася вище трусів, — раптом промовила Мелані і засміялася.
— А мені подобається, — додав Том. — Таке враження, що ти на сцені.
— А ми глядачі? — поцікавилася Мелані. — Щось нуднувата постановка. Актори, немов дерев’яні, — вона вказала на дерева, щоб точно переконатися, що ми її розуміємо. — Ну дерева, ліс…
— Та зрозуміли, — обірвала її Ніна. — Але я думаю, Тім не це мав на увазі.
— Том, — дещо зверхньо зауважив хлопець. — Але ні, я думав про це інакше. Ми актори, — він повернувся до скляної стіни. — А глядачі… глядачі там.
Сама не знаю чому, проте від його слів у мене мурашки пробігли по спині. Можливо, це через стовбури дерев за вікном, а може, винна затяжна прохолода, яка потрапила до будинку з приходом Тома та Мелані. Хоч би як там було, коли я залишала Лондон, у повітрі ще відчувалась осінь, але що далі на північ, виникало відчуття, що минулої ночі сюди увірвалася зима. І це не через височезні сосни, котрі ховали у своїх гілках світло, і не через холодне морозяне повітря. Ніч потроху стелилася над землею, а будинок дедалі більше скидався на скляну клітку, яка світить і губиться в сутінках, як ліхтарик у темряві. У моїй уяві кружляли тисячі метеликів, які пурхали навколо й тремтіли від холоду — вони сліпо летіли на його сяйво, розбиваючись об холод непривітного скла.