А на кого ж зручно все спихнути, як не на кляту колишню, що поцупила власність, яка справедливо належала Клер, а потім втекла геть на десять років.
Але зараз усе вийшло з-під контролю.
Пригадую однаковісінький одяг Фло того вечора і зненацька розумію: а що, як то не куртка Клер висіла на поручнях, а Фло. Клер могла взяти її випадково?
Фло. Фло взяла рушницю.
Фло сказала, що вона не заряджена.
Фло все підготувала й організувала, переконала мене приїхати.
Фло могла надіслати повідомлення.
Відчуваю, як тенета обплітають мене все щільніше. Що більше я борюся, то дужче заплутуюся.
Джеймс помер.
Клер помирає.
Фло помирає.
Десь на межі Ніна в готелі, вони з Томом розгрібають шквал запитань, на які не знають відповідей, та підозр, які вони не в змозі здолати.
Будь ласка, дозвольте мені прокинутися.
Повертаюся на бік, притискаю коліна до грудей, закутуюся в ковдру. Мушу думати. Мушу вирішити, як вчинити. Проте така спантеличена, розгублена, виснажена. Я лише ходжу околяса.
У мене є вибір: чекати на поліцію і спробувати пояснити мою присутність, пояснити сліпий патрон у куртці Фло й сподіватися, що мені повірять.
Або ж я можу піти на світанку і сподіватися, що вони не здогадаються про мою присутність.
Але куди їхати? У Лондон? До Ніни? Як добиратися?
Звісно, поліція мене знайде. Але ліпше, як не тут.
Мимоволі очі починають заплющуватися, кінцівки тремтять від утоми, потім потроху розслабляються, м’язи щохвилини смикаються від виснаження, занурюючись у сон. Я більше не можу думати. Спробую помізкувати про це завтра.
Мимоволі позіхаю, розумію, що перестала труситися. Скидаю на підлогу капці. Тоненька цівка сліз стікає по щоці, проте я занадто втомлена, щоб їх витерти.
Господи, я мушу поспати.
Я подумаю про це… завтра…
Ніч. Ніч пострілу. Я скрутилася в коридорі, залитому яскравим сяйвом та кров’ю Джеймса.
Кров у моїх ніздрях, на моїх руках, під моїми нігтями.
Він дивиться на мене темними, великими й вологими очима.
«Повідомлення, — промовляє хрипко голос. — Лео…»
Тягнуся, щоб доторкнутися до його обличчя, а потім він зникає, а з ним щезає і кров, і світло.
Я прокидаюся. Темно. Серце заходиться в грудях.
Якусь мить просто лежу, відчуваючи гупання серця, що лунко барабанить у грудях. Намагаюся зрозуміти, що саме мене розбудило. Нічого не чую.
Повертаю голову й одночасно помічаю дві речі.
Перша — біля входу в будинок, напроти величезної скляної стіни, стоїть щось темне. Його тут не було. Я більш ніж певна, що це машина.
Друга — з кухні долинають звуки. Повільний скрегіт. Стілець ковзає по плитці на підлозі, хтось відчиняє двері.
32
Хтось є в будинку.
Сиджу, ніби проковтнула стрілу, скидаю ковдру з плечей. Серце відлунює аж у горлі, мене нудить.
Якусь мить я навіть думаю озватися й кинути виклик непроханому гостю. Але потім усвідомлюю — це шаленство.
Хай хто тут був, хоч яка була причина його візиту, нічого хорошого в тому нема. Це не поліція. Вони не приїхали б отак посеред ночі й не кралися через задні двері. Існує лише два варіанти: випадковий злодюжка, якому пощастило знайти відчинені двері; або це вбивця.
Як би мені хотілося, щоби то був злодій. Ця ситуація красномовно описує, на яке лайно перетворилося моє життя: випадковий незнайомець, який уночі вдирається до будинку, — для мене найвдаліший перебіг подій. Але серцем відчуваю, що це не так. Тут убивця. Він прийшов по мене.
Обережно, надзвичайно обережно підводжуся, тримаючи ковдру навколо себе, як щит, так, ніби м’яка червона бавовна може мене захистити. Мене заспокоює лише те, що незваний гість, так само, як і я, не захоче вмикати світло. Можливо, в темряві я зумію уникнути зустрічі з ним, заховатися, втекти.
Дідько. Куди йти?
Двері виходять у сад, я впевнена, що вони замкнені. Я спробувала відчинити їх з вулиці, пам’ятаю, як Фло замикала їх в останній наш вечір тут. У неї був ключ. Не маю жодного уявлення, де він.
Я чую його на кухні. Він тихенько ступає по плитці.
У мені — два потужні імпульси. Перший — бігти, вибігти з дверей, помчати нагору, зачинитися у ванній — робити все можливе, щоби втекти звідси.
Другий — стояти й боротися.
Я бігаю. Це те, що я роблю — біжу. Але іноді ти не можеш бігти далі.