— А щодо того, що я тут роблю, можу спитати про це й тебе. Що ти тут робиш?
— Я приїхала, щоб згадати, — відповідаю.
— Вдалося? — голос лунає так легко, ніби ми сміємося над останньою серією «Друзів».
— Так, — зустрічаюся з її очима в темряві. Тримаю гаряче горня закляклими руками. — Я згадала про гільзу.
— Яку гільзу? — жодної емоції на обличчі, проте щось причаїлося в очах…
— Гільза в твоїй кишені. Я знайшла її в кишені твоєї куртки.
Вона хитає головою, раптово мене накриває страхітлива лють.
— Не грайся зі мною, Клер! Це твоя куртка. Я знаю це. Якби вона не була твоєю, тоді нащо ти повернулася сюди?
— Можливо… — вона опускає очі на горнятко, потім дивиться на мене. — Можливо, щоб захистити тебе від тебе самої.
— Про що це, в дідька, ти?
— Ти ж не пам’ятаєш, що трапилося, еге ж?
— Звідки тобі про це відомо?
— Медсестри, вони багато патякають. Особливо, коли ти спиш, чи їм здається, що ти спиш.
— Ну то й що?
— Ти ж не пам’ятаєш, що трапилося в лісі, правильно? У машині?
— До чого, в біса, ти ведеш?
— Ти схопила кермо, — м’яко веде Клер. — Ти сказала, що не могла жити без Джеймса, мучилася через нього всі ці десять років. Розповідала, що мріяла про нього, що так і не змогла пережити й забути слова його повідомлення. Через тебе машина полетіла хтозна куди з дороги, Лі.
На секунду мене зносить хвилею емоцій. Щоки пашать від потрясіння, ніби вона вдарила мене по обличчю. Мене відпускає, я жадібно хапаю повітря.
Бо це правда. Клер говорить, а в голові блимає жахливий спалах — руки на кермі, Клер відбивається від мене, як від сатани, мої нігті впиваються їй у шкіру.
— Ти впевнена, що твої спогади правдиві? — запитує ніжно Клер. — Я тебе бачила, Лі. Ти тримала руків’я рушниці. Ти цілилася в Джеймса.
Хвилину сиджу мовчки. Нічого не кажу, хапаю повітря, руки вхопилися за горня, ніби це зброя. Потім махаю головою.
— Ні. Ні. Ні. У такому разі, чому ти тут? Чому ти не здаєш мене поліції?
— Звідки знаєш, — промовляє вона тихенько — що я це вже не зробила?
Господи, від страху я слабшаю ще більше. Роблю великий ковток, зуби цокотять об край горнятка. Намагаюся думати, прагну зібрати докупи деталі.
Це неправда. Клер грається з моєю головою. Жодна здорова людина не сидітиме й не питиме чай із жінкою, яка вбила її нареченого й намагалася скинути їхню машину з дороги.
— Гільза, — вперто повторюю. — У твоїй кишені була гільза.
— Гадки не маю, про що ти, — відповідає вона, але голос зривається. — Будь ласка, Лі, я люблю тебе. Мені лячно за тебе. Хоч би що ти зробила…
Не можу зосередитися. Голову розриває, у роті засів огидний присмак. Роблю ще один ковток, щоб позбутися його, але присмак лиш стає ще насиченішим.
Заплющую очі, під повіками знову Джеймс у калюжі крові, він помирає в мене на руках. І оце я бачитиму щоразу, коли заплющуватиму очі, аж до останньої своєї хвилини?
«Повідомлення… — він задихається, — повідомлення, Лео», — у його легенях кров.
Несподівано серед спогадів і плутаних підозр щось мене хапає…
Я знаю, про що говорив Джеймс. Що він намагався сказати…
Опускаю горнятко.
Я знаю, що трапилося. І мені відомо, чому Джеймс мусив загинути.
33
Боже, яка ж я була дурна! Не можу повірити: оце так дурепа — упродовж десяти років я нічого не помічала. Сиджу й досі шокована, прокручую всі «а якби». Усе могло би бути інакше, якби я зрозуміла, що розіграли перед моїм носом десять років тому.
— Лі? — промовляє Клер, на її обличчі відобразилося занепокоєння. — Лі, з тобою все добре? Ти виглядаєш… У тебе нездоровий вигляд.
— Усе гаразд, — відповідаю грубо.
Десять років. Десять років це кляте повідомлення шматувало моє серце, а я жодного разу цього не помітила.
— Ти впевнена?
— Лі, — звертаюся до Клер. Вона сьорбає чай, вирячившись на мене з-за горнятка, красиві брови зображають спантеличений подив. — Лі, — повторюю, — це твоя проблема, не моя. Вирішуй сама. Більше мені не телефонуй. Дж.
— Що?
— Лі.
— До чого ти, дідько, ведеш?
— Лі. Він ніколи не називав мене Лі. Джеймс ніколи не називав мене Лі.
Хвилину вона дивиться на мене з цілковитим нерозумінням. Згадую знову і знову, якою ж талановитою акторкою вона була. Є.