Клер чекає, поки Ніна не відійде на безпечну дистанцію, і кермує у ліс — для чого? Для того, щоб припаркувати машину й дочекатися, поки Джеймс стече кров’ю.
Біле обличчя Клер у місячному сяйві, закам’яніле від шоку, коли я вискакую з лісу і знаходжу їх там, товчу у дверцята й кричу, щоб вона пустила мене всередину.
Вона відчинила дверцята, подивилася на мене та Джеймса, ми обоє були не пристебнуті. А потім, не промовивши ні слова, завела мотор і натиснула на газ.
Спочатку я не зрозуміла. Вона спрямувала машину в дерево, що виднілося в темряві.
А потім стало зрозуміло, що до чого.
Я ухопила кермо, нігті впилися їй у шкіру, ми боролося за право кермувати автомобілем, а потім — пустка.
Господи, треба дістатися до дороги першою. Якщо вона припаркує машину на початку доріжки, мене відрізано, шансів нуль.
Усе болить. Лишенько, як же все страшенно болить. Проте піґулки, підсипані мені Клер, мають неймовірні властивості. У поєднанні з власним страхом та адреналіном вони частково позбавили мене болю, і я змогла бігти далі.
Хочу жити. Ніколи не знала, наскільки сильно, аж до цієї миті.
Господи, я хочу жити!
А потім раптово, майже не усвідомивши того, опиняюся на дорозі. Лісова стежка виводить мене на асфальт так швидко, що я спотикаюся, бажаючи трохи уповільнитися і не вилетіти під колеса машини. Стою, вперши руки в коліна, жадібно хапаю повітря й перевожу подих, розмірковую, куди йти.
Де Клер?
Чую шум, розумію — це гудіння мотора авто, що стрибає по вибоїнах і оминає вирви, вона близько. Вона майже виїхала на дорогу. Проте я не можу, я не можу більше бігти. Я змушу тіло зробити те, що понад його сили.
Я мушу бігти, інакше загину.
Проте не можу. Я не можу. Ледве стою на ногах, про те, щоб спробувати поборотися навкулачки, й мови бути не може.
«Біжи! — кричу на себе в думках. — Біжи, кляте порожнє місце. Ти хочеш загинути?»
Машина Клер на дорозі. Я бачу світло фар, що пронизує ніч, одразу за поворотом.
А потім долинає жахливе вищання шин і такий гуркіт, якого досі чути не доводилося. Вищить гума, скрипить метал, одна машина об іншу. Здається, це відлуння лишиться назавжди в лісовому тунелі й звучатиме в моїх вухах. Підводжуся, спрямовую погляд сповнених жаху очей у напрямку звуку зіткнення.
Потім проламується тиша — чутно лише шипіння радіаторів, що гудуть у холодне повітря.
Бракує сил для бігу. Але йти ще можу, ноги тремтять. Капці згубила. Асфальт такий холодний, як крига, проте я нічого не відчуваю.
Серед тиші чую уривчасте схлипування й шипіння радіо. Зненацька я аж підстрибую й ледве втримуюся на ногах. Дерева осяює блакитне світло, схоже на язики полум’я.
Ще крок. Потім іще один. Змушую себе плестися до повороту, туди, де щось таки сталося.
Але перш ніж дістаюся до місця, чую нечіткий жіночий голос. Вона говорить щось по телефону? Я наближаюся і бачу — це поліцейський радіозв’язок.
Це Ламарр. Вона стоїть біля відчинених дверцят своєї поліцейської машини. По обличчю тече кров, у блакитному світлі сирени вона здається чорною. Вона говорить по рації.
— Наземний контроль, — її голос дрижить, чуються схлипування. — Запит на негайну допомогу та швидку, номер дороги Б4146, одразу біля Стейнбріджа, зв’язок закінчено, — вона слухає хриплу відповідь. — Роджере, — промовляє нарешті, потім додає. — Ні, я не поранена. Але інший водій, слухай, відправляй швидку. І пожежників з обладнанням для розрізування металу. Все.
Вона обережно кладе рацію і йде до іншої машини.
— Ламарр, — мій голос уривається, його не чути. Кінцівки такі важкі, не думаю, що вистачить снаги на ще один крок. Я тримаюся за дерево обіч дороги. — Ламарр, — мій голос уривається серед шуму мотора та тріскотіння радіо. — Ламарр…
Вона обертається, дивиться на мене. Нарешті знаю, що можу розслабити коліна, падаю на холодний, вологий від снігу асфальт, я більше не мушу бігти.
— Норо! — чую крізь туман. — Норо! Господи, тебе поранили? Тебе поранили, Норо?
Але слів, щоб їй відповісти, я не знаходжу. Ламарр біжить до мене, я відчуваю, як її сильні руки хапають мене під пахвами, коли падаю на дорогу. Вони тримають моє тіло й обережно опускають на землю.
Скінчилося. Усе скінчилося.
35
— Норо, — мій плутаний, неспокійний сон порушує ніжний, але наполегливий голос, повертаючи до реальності. Мені він знайомий, хто це? Не Ніна. Занадто низький для Ніни. — Норо, — звертаються до мене знову.