Том киває.
— Трішки перекрутити правду — просте завдання для Клер, — зазначає Том. — Нераціональна поведінка Фло, заздрість через Джеймса. А найгірше, ми б підтримали Клер.
— Ти бачив Фло?
— Намагався. Нікого не пускають. Я думаю… не впевнений…
Том замокає. Ми обоє знаємо, про що він мовчить.
— Увечері повертаюся в Лондон, — нарешті каже Том. — Але було б чудово залишатися на зв’язку, — він дістає гаманець і виймає товсту блискітливу картку, де рельєфно написано: Том Доксма, його телефон та електронна адреса.
— Пробач, — кажу. — Не маю картки, проте якщо маєш ручку…
Він витягує телефон, я друкую свою адресу в полі «Кому», чекаю, поки від нього надходить пустий лист.
— Є, — він підводиться. — Збиратимусь. Бережи себе, Шоу.
— Буду.
— Як ти доїдеш до Лондона?
— Не знаю.
— Я знаю, — лунає голос із-за дверей. Повертаюся: Ніна. Вона обіперлася на одвірок, незапалена цигарка в роті. Так вона має вигляд дешевого детектива. — Вона поїде зі мною.
36
Дім. Таке маленьке слово, проте коли зачиняю за собою двері своєї крихітної квартири й провертаю замок, на мене накочує настільки потужна хвиля полегшення, що вмістити її в ці три букви неможливо.
Я вдома. Я вдома.
Нас привезла Джес. Вона приїхала по нас із Ніною, щоб відвезти назад до Лондона. Коли приїхали на мою вулицю, дівчата запропонували закинути речі через три сходові марші, проте я відмовилася.
— Страшенно хочу побути сама, — і це чистісінька правда. А ще знаю, що вони й самі страшенно хотіли побути на самоті, удвох на самоті. Я бачила їхні ніжні жести всю довгу дорогу. Рука Ніни на колінах у Джес, Джес торкається Ніниного коліна, коли перемикає передачу. Я не почувалася зайвою, жодних сумнівів.
До цієї миті я навіть не знала, наскільки люблю особистий простір.
Фло померла того ж вечора, коли приходив Том, — на третій день після передозування. Ніна мала рацію. А ще мала рацію, що, врешті-решт, вона передумала. Я так і не побачила її, але Ніна в неї була. Слухала її плач, розповіді про плани на майбутнє і що збирається робити після лікарні. Коли вона померла, її батьки були поруч. Я не знаю, чи спокійно вона відійшла у вічність, Ніна не розповідала, тож, мабуть, ні.
Зітхаю, ставлю валізи на підлогу. Я втомлена, хочу пити, моє тіло заклякло після довгої мандрівки. Відкриваю кавоварку, наливаю води, згортаю паперовий фільтр. Відкручую скляну банку з кавовими зернами і вдихаю аромат. Їм понад тиждень, проте вони ще свіжі, щоб збадьорити мій ніс.
Гудіння кавоварки, що готує улюблений напій, — звук домівки; аромат гущі, що сходить паром, — запах домівки. Вкладаю своє побите тіло на диван, запакована валіза й досі лежить на килимі, роблю довгий, повільний ковток. Зимове сонце пробивається крізь плетені штори, з двору долинає м’який шум машин. Але він далеко, занадто далеко, щоб мене потурбувати. Він більше нагадує плюскіт моря на березі.
Думаю про скляний будинок, що стоїть далеко посеред непорушного лісу, над ним шугають пташки, а лісові звірі тихо нишпорять у садку. Думаю про пусті скляні стіни, що відображають темні силуети дерев, пропускаючи крізь себе сяйво місяця.
Тітка Фло його виставила на продаж. Так розповіли Ніні батьки Фло. Занадто багато пролилося крові. Забагато спогадів. І вона сказала, що спалить дошку і планшетку, коли поліція повернула їй ці речі.
Єдине, що лишилося не зрозумілим для мене, це сеанс.
Усе інше було згідно зі сценарієм. Усе інше — це частина плану. Але дошка уїджі з її моторошним повідомленням?
Я й досі бачу перед очима плетиво й петлі на аркуші.
В в вввввбивцццццця.
Ламарр вважає, що це було зроблено навмисно. Пункт плану, що мав на меті нас збурити, довести до межі, перш ніж задні двері відчиняться навстіж. Ми мали би одразу запанікувати й погодитися на пропозицію Клер узяти до рук рушницю.
Але я не була певна. Знову згадую Томові слова про повідомлення, що з’являються підсвідомо… Чи то була рука Клер, яка неохоче писала те, що відчайдушно хотіла приховати?
Заплющую очі. Намагаюся впоратися зі спогадами про ту ніч. Проте нема способу їх цілком приборкати. Фло померла, а решта з нас — Том, Ніна та я — мусимо жити з тим, що трапилося, з тим, що зробила Клер, з тим, що ми всі робили цілісіньке життя.
Валіза на підлозі, відкриваю її та дістаю ноутбук. Мій телефон лишився в поліції, але принаймні можу перевірити пошту. Мене не було в Лондоні понад тиждень, натискаю на «Надіслати та отримати», з’являється повідомлення: «Завантажується 1 із 187 листів».