Увечері Іван розказав мамі, що над рікою була жаба, та така тверда, що каміння не потрапило її забити. Іванів батько, що був побережником і знав про черепах пана Вірстюка, зажурився: певне, це його черепаха втікла, а хлопці били її. Тож пішов уранці шукати черепаху над річкою, але його розшуки були даремні. Ілля Данилович, як і кожна черепаха, був полохкий, а поганий досвід з пастухами навчив його ще більше боятися людей. Перед ними він ховався глибоко в намул, або в траву. Тільки панові лісничому сказав Когут, Іванів батько, що, мовляв, вашу жабу хлопці били камінням над рікою. Але нікому вже не вдалося знайти Іллю Даниловича. Про нього ще й потім розказували, як він ходить собі по лісу, блукає по Кичері. Та ніхто напевне не міг сказати, де його бачив.
НА ВОЛІ
Весело жилось Іллі Даниловичу на волі! Річка висадила його на невеличку мілину під берегом лісу. Цю мілину затуляли лози, отже, ніхто не знав, що під ними є маленький клаптик землі. В піску Ілля Данилович викопав собі печеру та залазив туди наніч. Вдень же він рибалив і пасся під берегом.
Так він прожив літо. У нього не було ворогів, бо хто міг би прогризти його твердий, роговий панцер, а рибок у воді було досить. Проте, холодна вода річки не була до вподоби мешканцеві теплих вод Півдня. Уже в серпні Ілля Данилович почав мерзнути, при чому його рухи на воді ставали менше вправними. Попередня пригода навчила його якнайменше бути на суші, і якнайбільше в воді чи під берегом річки, у намулі. Можливо, що Ілля Данилович якось неприємно відчував свою самоту. Він же дійсно був самотній та в зовсім чужому світі. Черепах, навіть отаких болотяних, як Танька, у нас, у гірських річках, не буває.
Ілля Данилович мав уже неабиякий досвід. Він знав теплі моря Півдня й береги бистрої річки, він відбув мандрівку з далеких країн аж до нас, пізнав людей, і навіть звірів. Оце тепер вони виходили з лісу, та, нахиляючи голови над спиною Іллі Даниловича, пили воду з річки. Великі карі очі сарн і оленів дивились інколи здивовано, зустрівши у воді невиданого звірка, але без страху. Навіть риби, не знаючи, хто він такий та чим небезпечний, спокійно пропливали поруч. Лише жаби, побачивши, як ліз він на пісок, плигали до води, швидко втікаючи. Бо хоча хлопці казали, що він жаба, Ілля Данилович жабою не був. Подумаєш! Такі м’які, безсилі боягузи!
Ілля Данилович гордо носив свої рогові шляхетні панцері, та, крім людей, нікого не боявся. Хіба що часом якась несподівана тінь чи шелест лякали його.
Рештки літа бігли швидко й дні ставали коротші та холодніші. Щораз довше Ілля Данилович спав під своїм намулистим берегом. Навіть лови майже занехаяв, бо рибки були звичні до холодної води, а Ілля Данилович не міг пристосуватися до неї. Він більше пасся, живлячись ожинами, що звисали з берега на зарінку, або ягодами калини, що падали вночі на траву, покриту інеєм.
Наближалася зима. Дерева загубили листя, мороз зледенів ягоди. Згодом на прибережній воді появилась тонісінька ожеледа. Річка знерухоміла. Для Іллі Даниловича це було нове, незнане явище. Але він уже не дуже цікавився річкою та її берегами. Непоборна сонливість налягала на нього, і одного дня, коли згори стали летіти холодні, снігові зірки, Ілля Данилович заснув зимовим сном.
Дзвінко шелестіло гілля лоз. Шумів пожовклий очерет, а вітер крутив у повітрі засохле листя. Згодом і його присипав сніг.
Чи прокинеться Ілля Данилович на весні, коли ясне сонце зігріє світ?
КАРА БОЖА З ЦАПОМ
І. ДИТЯЧІ ЛІТА ЦАПКА
Малі сарнятка мають неоднакові імена. Коли вони жіночого роду, їх називають сарнами. Коли чоловічого, їх у нашій країні кличуть рогачами, або цапами. Зовсім маленького самця називають рогачик або цапок.
Так от, маленький цапок появився одного дня в лісничівці. Поки він не підріс і не дістав перших ріжків, діти думали, що він саренка. Але ж, як тільки у нього на голові появились два маленькі вузлики, всі знали, що це буде цапок. Так і стали його називати: Цапуньо.
Спочатку Цапуньо діставав молочко, що його смоктав із пляшки, а потім, як уже трохи підріс і на дворі була весна, він перейшов у садок і пасся на траві.
Та ні до чого Цапуньо не був такий схильний, як до ігор з дітьми. Кидатись на них, наставивши голову, як справжній цап, та гнатися за ними по садку, було неабиякою радістю для Цапуня. Вони з Славком, як два пустотливі хлопці, змагалися й борюкалися. Славко ставав на карачки, та, наставивши голову до Цапуня, кликав: