Але пес не розумів наказу й схопив камінь.
За це дістав легкого ляпаса.
Пан Вірстюк відібрав камінь та поклав на землю.
Тепер уже пан і пес стояли біля каменя. Співак дивився на нього ласими очима. З його пащі текла слина, й він облизувався смаковито, так, наче б не камінь лежав перед ним, а шматок ковбаси.
— Не руш! — грозив пан пальцем.
Співак дивився своїми жвавими, веселими очима панові в очі. Він зрозумів: без наказу не можна нічого брати. Пан нахилився і поплескав пса по спині:
— Буде з тебе мисливець, — похвалив.
Пес швидко вчився. Правда, ношення, тобто «апортування» речей ще деякий час не йшло гладко. Але, зрештою, це не було дуже важним, бо не належало до завдань пса, що полює на диків.
Згодом пан Вірстюк навчив Співака нападати. Але ж пес не смів кусатись, а тільки мусів затримувати того, на. кого напав, гавкаючи й загрожуючи зубами, доки не прийде господар та не займеться зловленим сам.
Тут головне — безоглядний послух. Ніякої своволі не може бути.
Дуже швидко збагнув це Співак. Вія зрозумів, що тільки за наказом господаря вільно вживати зубів.
Незабаром почав Співак ходити з паном до лісу. Тут пан давав нюхати псові сліди дичини, наприклад, слід дика. Вони довго йшли за тим слідом. Пес попереду, а господар позаду. Нарешті пес «чув» звірину і сповіщав про це коротким гавчанням.
Команда: Не руш! До ноги! — і Співак стояв біля пана, пильно на нього дивлячись. Зараз же вони відступали: це не були лови, тільки наука, як розшукувати звірину.
3. В ЛІСІ
Найчастіше пан Вірстюк ішов до лісу не на лови, а на обхід. Він повинен був знати стан дерев, мати на увазі старі й хворі, що підлягали вирубці. Також треба було вести облік дерев, що їх продавала Управа Лісу селянам, як будівельний, або як паливний матеріял. Лісничий мусів контролювати лови, себто, щоб вони відбувалися в дозволеній порі та на дозволених тварин. На самок великих тварин, як от оленів і сарн, вільно було полювати тільки за окремим дозволом, а на ведмедя було заборонено, бо він вигибав і тому стояв під гострою охороною. Навіть для полювання на лисів був означений час.
* * *
Пан Вірстюк вибирався до лісу рано. На подвір’ї кликав Співака, і той зараз же прибігав і радісно крутився біля ніг господаря, підстрибуючи та вимахуючи хвостом.
— Підеш до лісу? — питав пан, поплескуючи пса по спині.
О, Співак знає, що значить слово «ліс». Пес стає на міцні задні лапи, а передні кладе на груди панові й теплим язиком лиже йому руки. Хвіст, закручений, як люлька, крутиться разом із задньою частиною тіла. Так Співак виявляв свою згоду йти в ліс.
По дорозі трапляється багато цікавого. Птахів Співак уже не гонить. Він знає, що це щеняча забава, не гідна старшого пса. їх не можна зловити, а гавкати на них — зайва річ. От, заяць — інша справа. Той не полетить у небо. Його можна гнати з Кечери на Кізявицю й хоча б і не зловити, але зазнати насолоди погоні та вернутися з усміхненою пащею й гарячими очима та виваленим язиком.
Зустрічається якийсь хлопець. Співак прискакує до нього й завзято бреше. Може, це знайомий, що жбурляв у пса камінцями…
Хлопець кричить, кричить і пан Вірстюк:
— Співак! Співак! До ноги!
Нерадо відмовляється пес од зведення старих рахунків. Ще гавчить, але крутить задом, дає знак господареві, що почув і зрозумів. Здається, наче Співак складається з двох частин: передня гавкає і хоче вкусити, а задня, з півколом хвоста, ввічлива, весела й слухняна.
— Не вільно людей зачіпати! — учить господар. — Інша справа біля хати, і лише вночі.
Врешті, це не належало до обов’язків Співака. На те був великий ланцюговий пес Неро. Співак, Зіка та два ямники — Рудь та Гуляй — жили в загородці, призначеній для ловецьких псів. На прогулянку з паном часом ішли всі, а часом тільки дехто.
Пан і пес входять до лісу-молодняка. Він виріс iз шишок, що їх роками родили старі смереки та ялини. Де-не-де вистрілюють угору вже досить міцні дерева. Повні соків і сил, вони вдираються в старий ліс та біля його підніжжя здобувають собі вкритий сухими шпильками терен. А ось стоять велетні. Рудіють та сіріють стовбурами й викидають свої могутні корони високо у блакить, співаючи відвічну пісню на вітрових хвилях. Тонко й гостро скриплять пні струнких ялин. Поміж ними де-не-де розсядеться коренастий бук. Крізь гущавину прокрадається золоте проміння сонця та тче латасті ясні узори на зелені моху. Іноді виринають малі галявинки. На них — розкішні кущі терличу, вкриті темносиніми квітками. Поруч — яскраві сонця арнік. Понад ними грона ожин, темно- фіолетові китиці базників і солодкий запах медунки. Волохаті чмелі збирають з медунків нектар.