То вже самі знаєте, жодні лови без мене не обійшлися. Де була стрілянина, там був і Дмитро. Знають мене пани і зі Львова і з Варшави та й ще з інших міст і сел, де панська посілість. Бо тут, коло нас, у нашій Болехівщині ліси були великі, хоч і тепер їх не бракує, а там вже й Перегінщина, високі Ґоргани, де й вовки й ведмеді, що і до нас заходять, а на кінці Гуцульщина й Чорногора. А за давніх часів то там така гущавина, такі провалля, що й птах не залетить. Ну, то до нас з’іздилися на лови пани зі всіх усюдів. Але, як кажу, Дмитра Рибака всі знали. То вже я з ними ходив. І дичина була, та й не без грошей…
Але ще тоді, як я ходив собі так сам по лісі, не одна пригода мені сталася і не раз смерть мені заглядала в очі. Від звірів і від людей. Але вам скажу, що не було мені гірше, як раз підчас війни. Бо то, знаєте, фронт ішов нашим лісом. З того боку на Магурі стояв руський, а звідси наш ніби австріяк. По горах стояли гармати, а понад селом не раз літали шрапнелі, як ворони. Трохи страху люди наїлися, то правда. Але війна є війна. Проте, жити було файно. Вдень стрілянина, а вечорами одні й другі сходилися в нас у хатах, грали в карти, пили, співали та читали кобзаря. Бо то і з того і з того боку свій нарід, одна віра християнська, одна руська мова, ніби українська, як тепер називають. 0, файні були люди, дуже файні! Але сидять вони ось раз у мене в хаті та й забавляються. А тут входить вояк, (наша хата була по австрійскому боці), і так мельдує: пане лейтнант, мельдую послушно, знайшли стрільби в лісі!
Мені серце забилося, якім таке почув. Дивлюся — а то мої! І де вони, холера, їх вишукали? Якім увидів, що мої стрільби забрали, том не втерпів, сльози мі потекли з очей, вставім, стою коло порога тай не рушуся, ноги, як в землю вросли, а плачу тай не можу затриматися. А той лейтнант, як то ввидів, кличе мене тай питається, чи то мої стрільби? Мої — кажу. — Та ти знаєш, що був приказ, щоби зброю віддати, і що кулька в лоб тому, хто буде мати стрільбу?! — Знаю, — кажу. Але стрільби не на людей, а на звірів, і я мав їх, і не відібрав мені ні суд, ні кримінал. — Абтретен! — скомандував офіцир воякові. Той вийшов, а він віддав мені стрільби. — Маєш, — каже, — назад свої стрільби, але сховай їх так, аби ніхто не знайшов! Бігме, кажу вам, що я не знав, чи цілувати мої стрільби, чи, може, пана лейтнанта. Ну, але таке було, тай минулося. Але добрі були й одні й другі. Файні люди були, тепер, може, таких уже й нема.
4. ГОРЕ ПЕРЕМОЖЕНОМУ
І знову була глибока осінь. З церкви вже не йшли люди поміж зеленими житами й квітучою картоплею. Обабіч стежки тягнулися жовті стерні, а холодний вітер шелестів у сухому бадиллі будяків…
— Файний час, паничу! — хвалив цю пору року Рибак.
Він найбільше приятелював із Славком, що був дуже уважним слухачем. Йому він розповідав про свої пригоди та життя лісу. Молодість здружилася з старістю так, як у лісі: стара деревина хилиться та опирається на молоду. Біда тільки, що Рибак не чув нічого, про що так радо запитав би Славко.
— Дуже, кажу, файна пора. Та й людям: аво позбирали з поля та й тепер відпочивають. Але найфайніша в лісі, для оленів. Узяв би я вас, паничу, з собою, щоб ви побачили риковище. То є на що подивитися! Певне, що треба знати, де йти… Кожну звірину треба підійти, й то в лісі найважніша робота. Звірина має нюх, де вже нашому до нього! Зачує вас здалека. То ви мусите дивитися відки вітер віє та йти проти нього. Але, як ви вже вмієте ходити по лісі, то не одне побачите. Отже, побачите й оленів та й їхнє весілля, що ми називаємо риковищем. Певне, ви цікаві, як то виглядає?
— Йде собі такий олень лісом. Голову несе гордо, як би був сам цар. А на голові роги. Скільки галузок, стільки є літ оленеві. Але я сам рідко бачив шість, або сім гілок. Іде собі, кажу, такий лісом та й не сам. Що кращий, що сильніший, то більше стадо веде з собою. Його він добуває в тяжкому бою. Якраз тепер, восени, вони ричать: там один у гущавині, а тут другий. То один одного викликає на бійку. Таке вже на них приходить, що вони потребують боротися. Отже ж, сходяться обидва стада. Лані стають збоку і великими карими очима дивляться на бійку. А два олені зчіплюються, б’ють один другого рогами, гребуть копитами та кидають землю позад себе. Бійка завзята, і буває, що в ній один одного уб’є. Але найчастіше вони не боряться на смерть, а тільки до перемоги.