Чудовисько промчало над його головою і, з сичанням спинившись, скрутилося в кільце і знову плигнуло на хлопця.
Цього разу воно нападало спереду, як і сподівався Живчик. І коли мацаки чудовиська от-от мали уп’ястися в його незахищену шию, хлопець крутнувся і зробив випад уперед. Ніж угруз у м’яке черево, розпанахавши один за одним шерег повітревикидних отворів.
Ту ж мить із потворою почало щось коїтись. Мов повітряна куля, яку надули і відразу ж спустили, хробак із голосним сичанням несамовито закрутився у повітрі. Потім він вибухнув, і сила-силенна маленьких, слизьких клаптиків жовто-зеленої шкіри стала плавко опадати на землю.
— Молодця, Живчику! — гукав сам до себе хлопець і молотив руками повітря. — Ти справді молодця, ти порішив його! Летюча падлюка сконала.
Він кричав, а з рота йому вихоплювалися білі хмарки пари. Крижаний північний вітер аж ніяк не робив цю ніч теплішою. Однак Живчик не відчував холоду. Аніскілечки. Гордість за вчинене та радісне збудження гріли його незгірше за вогнище.
— …можи… ені… — почув він раптом за спиною. Голос звучав дивно, так ніби Хрящ і їв, і говорив водночас.
— Усе добре! — мовив Живчик, зводячись на ноги. — Я… Хрящику! — закричав він.
Живолупа було не впізнати. Ще до сутички із хробаком його нога виглядала набряклою. Тепер же роздулося все його тіло. Він став схожий на величезну темно-червону кулю.
— …еси… ене… ому, — прохрипів він жалісно.
— Але ж я не знаю, де твій дім, — озвався Живчик.
— Я… ажу… обі… — вимучив із себе Хрящ… — …німи… ене… Я… жу …уди …ти.
Схилившись над живолупом, хлопець обхопив його руками. Той був напрочуд легкий.
Живчик вирушив у путь.
— …іво, — сказав Хрящ через якийсь час. Потім знову: — …е …аз …іво …аво…. ...ямо.
Хрящ роздимався та роздимався, і вже не міг вимовити найпростішого слова. Кінець кінцем йому довелося просто натискати своєю товстелезною куцою рукою на ліве чи праве Живчикове плече, показуючи, куди йти.
Тепер Живчик уже запевне не блукав по колу, як перше. Перед ним були нові, незнайомі місця.
— Вобл-воб! — голосно забулькав Хрящ. — Воб-влоб-влоб!
— Що? — занепокоєно спитав Живчик. Однак тут і без слів було зрозуміло, що коїться. Хрящеве тіло, і так легке, коли він підносив його з землі, тепер навіть невагомим не можна було назвати. Здоровенне роздуте тіло загрожувало от-от знятися в повітря і полетіти геть.
Живчик щосили намагався обхопити Хряща за поперек, точніше, за те місце, де він раніше був, але про це годі було й думати. Він почувався так, ніби тримав повний міх із водою, з тією лише різницею, що вислизнути цей міх поривався не на землю, а вгору. Якби Живчик відпустив Хряща, той би навіки зник у небі.
Хлопець витер спітніле чоло. Потім він запхав живолупа між двох гілок, завбачливо вибравши дерево без колючок. Живчикові не хотілося, аби Хрящ луснув. Далі він зняв із плеча мотузку, яку дала йому Спелда, прив’язав один її кінець до Хрящевої ноги, другим оперезав себе за пояс, і рушив далі.
Збігло зовсім небагато часу, коли Живчика спіткало нове лихо. З кожним кроком його дедалі дужче поривало вгору. Триматися землі ставало важче й важче. Щоб не відірватися від неї, він хапався за гілки кущів, повз які доводилося проходити. Однак і цього було замало. Живолуп ставав аж занадто леткий.
Аж раптом Живчикові ноги відірвалися від землі, гілля вислизнуло з рук, і він та Хрящ знялися у повітря.
Вони піднімалися все вище й вище, крізь морозяну ніч — у відкрите небо. Живчик марно смикав за вузол на поясі. Той не піддавався. Він дивився на землю, що швидко даленіла, і нараз, поки він отак летів, його осяяв жахливий здогад.
Зникнення Хряща, можливо, помітять. Мабуть, рідні та друзі шукатимуть живолупа, якщо той не повернеться. Натомість Живчик учинив те, чого ніколи не робив жоден із лісових тролів. Він зійшов зі стежки. І тому ніхто його не шукатиме.
Розділ третій
Живолупи
Живчик і далі зносився в холодне нічне небо, мотузка боляче впиналась йому під ребра. Він глибоко вдихнув повітря, і в голову йому вдарив ледь чутний дивний запах їдкого диму. Пахло впереміш дров’яним димом, шкірою і ще чимось гострим, чого Живчик не розпізнав. Згори тривожно захарчав Хрящ.
— Ми вже над твоїм селищем? — запитав Живчик.
Хрящ знову захарчав, цього разу дужче. І тут крізь крони дерев Живчиків погляд вихопив мерехтіння вогню і криваво-червоний дим. За якихось двадцять кроків під ними палало вогнище.