Живолуп показав на ліс. Щойно він махнув рукою, як із дерев знялася гамірна зграя сірих птахів і зникла в небі.
— Еге ж, краще! — сказав Живчик. В очах йому по-зрадницькому засвербіло, але він не буде рюмсати перед отим куцим опецьком із червоним обличчям та розпатланою кучмою!
— І стережіться темнолесника! — глузливо прогугнявив живолуп навздогін, коли Живчик порівнявся з деревами.
— Я стерегтимусь темнолесника, неодмінно, — пробурчав хлопець. — Заразом і вас, живолупів, які спочатку назвуть тебе героєм, а потім мають за слимака-короїда.
Він обернувся, щоб сказати це голосно, та живолупа уже й слід прохолов. Живчик знову був сам-один.
Розділ четвертий
Кістоглав
Щойно ліс — зелений, похмурий, суворий — знову зімкнувся за Живчиком, його рука мимоволі сягнула до оберегів на шиї і стала їх перебирати — один за одним. Якщо десь у серці Темнолісу таїлася якась лиха сила, то чи досить було цих шматочків деревини та шкіри, аби стримати її? — Краще б я про це так і не дізнався, — пробурмотів він. Живчик усе йшов і йшов. Починалися незнайомі дерева. Одні мали колюхи, другі — присоски, треті були з очима. Усі вони видавалися Живчикові небезпечними. Подекуди вони росли так щільно, що, попри всю свою відразу, хлопцеві тільки й залишалося, що прослизати поміж їхніх покручених стовбурів.
Раз по раз Живчик проклинав свій зріст і статуру. На відміну від присадкуватих лісових тролів чи живолупів, чи того ж таки блукай-бурмила, наділеного силою, він не був створений для життя в лісі.
І навіть коли ліс порідшав, Живчик тривожився дедалі більше. Ніщо не вказувало на обіцяну стежку. Поквапно озираючись назад — чи не видно, бува, якоїсь тварюки, що хотіла б завдати хлопцеві лиха? — він чимдуж переходив широкі освітлені галяви і ховався в тіні дерев. Якщо не брати до уваги маленького пухнастого звірка з обвислими вухами, який плювався услід Живчикові, коли той поминув його, ніхто з мешканців Темнолісу не зацікавився високим підлітком, що чимчикував їхньою домівкою.
— Певна річ, якщо я йтиму безперестанку, то знайду шлях, — підбадьорював себе Живчик. — Це ж ясно як день! — повторював він і чудувався з того, як кволо та непевно звучав його голос.
За спиною повітря розітнув незнайомий пронизливий вереск. Хтось закричав у відповідь ліворуч, потім — праворуч. «Не знаю, хто вони такі, — подумав Живчик, — але їхні крики мені не дуже до вподоби».
Він ішов далі, не спиняючись і нікуди не звертаючи, але вже трохи швидше. Чоло зросилося краплинами поту. Хлопець прикусив нижню губу і перейшов на біг.
— Згинь! — прошепотів він. — Дай мені спокій.
I немовби відповідаючи йому, крик пролунав уже голосніше і ближче. Нахиливши голову та звівши руки догори, Живчик наддав ходи. Він продирався крізь підлісок. Гнучке віття шмагало його по тілу. Колючки обдирали обличчя та руки. Гілки погойдувались над стежкою, буцім хотіли перечепити чи оглушити його. I ліс усе хмурнів і густішав, а коли листя суцільним укривалом змикалося над головою, то й узагалі зловісно темним.
Несподівано Живчик побачив бузкове сяйво, так ніби десь далеко попереду виблискував самоцвіт. На якусь мить він загадався: чи не може такий незвичайний колір бути вісником якоїсь небезпеки. Але відразу ж полегшено зітхнув: над ним уже м’яко бриніли дивовижні, чарівливі звуки.
Підійшовши ближче, він побачив, що світло струменить по всипаній листям землі. Живчик поглянув на свої ноги — їх тепер також омивало бузково-зелене світло. Згуки — голоси та музика — залунали голосніше.
Живчик зупинився. Що він мав робити? Він був надто переляканий, аби йти далі. Але назад також зась. Він мусить рухатись уперед!
Жуючи кінчик свого шарфа, Живчик ступив крок уперед. Ще крок. Ще. Ось він уже весь у бузковому сяйві, такому яскравому, що довелося затулити очі руками. Музика — голосна, сумна — переповнила його. Потихеньку він опустив руки й озирнувся.
Живчик стояв на галявині. Бузкове світло було яскраве і серпанкове водночас. Усе розпливалося перед очима. Живчик бачив розмиті силуети: вони плавали перед ним, наражались один на одного і зникали. Музика чимраз гучнішала. Аж тут із туману виступила постать і завмерла просто перед Живчиком.
То була жінка — невисока на зріст, міцна. На голові — жмутки волосся, закріплені пацьорками. Обличчя Живчик не бачив.