— Хто ти? — запитав він.
Та коли музика сягнула свого вершка, Живчик уже мав відповідь на своє запитання. Куці міцні ноги, сильні плечі, а коли вона повернула ще й голову вбік, проступили обриси м’якого носа. Попри чудернацький одяг, який був на ній, не лишалося жодних сумнівів.
— Матусю, — тихо покликав Живчик.
Але Спелда круто повернулася і подалася крізь бузковий туман. Слідом за нею по землі поволікся шлейф незнайомого Живчикові синього хутряного плаття.
— Не тікай! — гукнув їй навздогін Живчик. — Мамо! Спелдо!
Музика стала нестерпно гучною, навальною. Голоси вже співали незграйно.
— Повернися! — гукнув Живчик і кинувся за ненькою. — Не залишай мене...
Він біг і біг крізь сяйливий туман. Часом зашпортувався за невидиме коріння, вітролом та сушняк і навіть давав сторчака на землю. Та щоразу зводився і, обтрусившись, біг далі.
Спелда забралася аж сюди, шукаючи його, Живчика, це ясно як день. Мабуть, думав хлопець, дізналася, що син у біді, збився зі стежки. От кінець кінцем і прийшла забрати його додому. Він не може зараз її втратити!
І тут Живчик побачив її знову. Вона стояла трохи попереду, спиною до нього.
Музика заграла м’яко, заспокійливо, а голоси співали якоїсь заколисливої пісні. Живчик біг до постаті, ним аж трусило від нетерплячки. Гукаючи Спелдине ім’я, хлопець наблизився до неї. Однак та не оберталась.
— Мамо! — закричав Живчик. — Це я...
Спелда кивнула головою і повільно обернулася. Живчик тремтів від голови до п’ят. Чому вона так дивно поводиться?
Музика стишилася. Спелда стояла перед Живчиком, похиливши голову, насунутий каптур хутряного плаття ховав її обличчя. Вона сповільна простягла руки назустріч Живчикові, аби вхопити його у свої теплі обійми.
Хлопець ступив крок уперед.
Ту ж мить Спелда заволала не своїм голосом, поточилася назад і стала несамовито товкти себе по голові.
Музика знову погучнішала. Потужна, ритмічна — так б’ється серце. Спелда заволала вдруге — дикий крик, від якого Живчикові мороз пішов поза шкіру, — і шалено замолотила руками повітря навколо себе.
— Матусю! — закричав Живчик. — Що коїться?
Живчик побачив цівку крові, що спливала із глибокої рани на голові. Ще одна рана була на плечі, і ще — на спині. Там, де кров потрапляла на одяг, синій колір ставав фіалковим. Спелда крутилася, вертілася, кричала і билася з невидимим нападником.
Живчик отетеріло спостерігав за сценою. Він би підсобив, якби міг. Та хлопець не міг нічого вдіяти — нічогісінько. Ще ніколи у житті він не був таким безпорадним.
Раптом він побачив, як Спелда схопилася за горло. Між її пальцями заструменіла кров. Спелда жалібно застогнала, похитнулась і, тіпаючись у диких корчах, гримнула на землю.
Невдовзі вона завмерла.
— Ні-і-і-і-і! — заверещав Живчик. Він упав навколішки і почав трусити тіло за плечі. Жодних ознак життя!
— Вона мертва, — схлипнув він. — І це все через мене. Чому? — заголосив він. — Чому? Чому? Чому?
Живчик трусив і трусив нерухоме тіло матері, а пекучі сльози стікали по його обличчю і падали на закривавлений одяг.
— Та й квит, — пролунав звідкись ізверху голос. — Заспокойся. І звільнися від цієї облуди.
Живчик підвів голову.
— Хто там? — запитав він, утираючи очі. Нікого не видно. Сльози текли не спиняючись.
— Це я, — сказав голос. — Я осьдечки.
Живчик обернувся туди, звідки линув голос, та все одно нічого не побачив. Одним скоком він зірвався на ноги.
— Ану ж ну! — крикнув Живчик і вихопив із-за пояса ножа. — Спробуй-но тільки підійти до мене.
Він люто панахав ножем повітря.
— Давай, — горлав Живчик, — ну ж бо, покажися, боягузе!
Марно. Невидимий убивця лишався невидимим. Помсту довелося відкласти. Сльози жалю, розчарування та гніву лилися по Живчикових щоках. Він не міг їх зупинити.
А потім почало коїтися щось дивне. Спочатку Живчик подумав, що йому привиділось. Аж ні. Усе навкруги міняло свої обриси. Розсіявся туман, почало тьмяніти бузкове світло, навіть музика почала стихати. Живчик зауважив, що після всього пережитого він і далі стоїть посеред лісу. З дедалі дужчою тривогою він озирнувся і побачив того, хто до нього промовляв.
— Ти! — ледь не задихнувся Живчик. Він знав цю істоту з історій, які розповідав йому Жмутобород. То був птах помагай-біда, певніше, помагай-біда у личині його знайомця, бо кожен птах цього племені вважав себе та своїх родичів однією й тією самою істотою. Біль утрати давким клубком підступив Живчикові до горла.