— Навіщо ти це зробив? — гукнув хлопець. — Навіщо ти вбив Спелду? Мою матір!
Величезний помагай-біда схилив голову набік. По масивному закандзюбленому дзьобу ковзнув промінь світла. Птах поводив фіалковими очима, вивчаючи хлопця.
— То не була твоя мати, Живчику, — відказав помагай-біда.
— Але ж я бачив її, — заперечив хлопець. — Я чув її голос. Вона казала, що вона моя мати. Чого ж би вона...
— Поглянь лиш на неї, — сказав птах.
— Я....
— Поглянь на її пальці — на руках, ногах. Відгорни її коси і поглянь на обличчя, — наполягав помагай-біда. — І потім скажеш, чи це твоя мати.
Живчик повернувся до тіла й нахилився над ним. Воно невпізнанно змінилося. Вбрання тепер скидалося не так на одежину, як на звичайну шерсть. Перебігши поглядом по випростаній руці, він зрозумів, що жодний рукав не був би таким цупким. Живчик обійшов тіло кругом, і його погляд несподівано вихопив кисть: три вкриті лускою довгі пальці, а на кінцях — оранжеві пазурі. Такі самі були й ноги. Живчик перевів подих і поглянув на помагай-біду.
— Але...
— Лице, — рішуче сказав птах. — Поглянь на лице, і зрозумієш, від кого я тебе порятував.
Живчик підійшов трохи ближче, тремтячими пальцями відкинув зім’яте хутро. І закричав із жаху. Все що завгодно він готовий був побачити, тільки не це!
Туго напнута луската шкіра, ніби бурий воскований папір намотаний на череп, вирлуваті жовті очі, сліпо витріщені на нього, та паща з двома частоколами гакуватих зубів, перекривлена від люті та болю.
— Що це? — ледь чутно спитав Живчик. — Темнолесник?
— О, ні, не темнолесник, — відказав птах. — Дехто називає його кісткоглавом. Він полює на роззяв, загублених у сон-деревних гаях.
Живчик звів очі догори. Навколо стояли подекуди освітлені колискові дерева і тихо про щось шелестіли. Він потермосив шарфа на шиї.
— Коли ти в сон-деревах, — пояснив птах, — ти бачиш тільки те, що вони хочуть, аби ти бачив — аж поки стає вже запізно. Ти щасливчик, що я вилупився тепер, а не коли-інде.
Над помагай-бідою старою панчохою нависав велетенський кокон.
— Ти вилупився з оцього? — запитав Живчик.
— Певно, що, — відповів птах. — А звідки ж іще? Знаєш, малий, тобі ще стільки всячини доведеться спізнати! Жмутобород мав слушність.
— Ти знаєш Жмутоборода? — здивувався Живчик. — Тоді я нічогісінько не розумію.
Помагай-біда скрушно крекнув.
— Жмутобород спить у наших коконах і бачить наші сни, — пояснив він. — Так, я знаю Жмутоборода, як і решту помагай-бід. Ми всі бачимо одні й ті самі сни.
— Шкода, що зараз тут немає Жмутоборода, — сумно проквилив Живчик. — Він би знав, що мені робити, — у голові йому макітрилося від гудіння дерев. — Я ні на що не придатний, — зітхнув хлопець. — Жалюгідне виправдання для лісового троля. Я збився зі стежки. Я загубився навіки, і мені нема на кого ремствувати, хіба на себе. Краще вже… краще б уже кісткоглав розшарпав мене на дрібненькі шматочки. Принаймні, було б покладено край оцьому всьому.
— Ну, ну, — лагідно сказав помагай-біда і зіскочив на землю поруч із ним. — Ти знаєш, що сказав би Жмутобород, чи не так?
— Нічогісінько я не знаю! — заголосив Живчик. — Я невдаха.
— А він сказав би так, — вів далі помагай-біда, — якщо ти загубив уторовану стежку, то протопчи свою, щоб інші пішли за тобою. Твоя доля чекає на тебе за Темнолісом.
— За Темнолісом? — Живчик зазирнув просто в фіалкові очі помагай-біди. — Але ж за Темнолісом пустка. Темноліс існує справіку й існуватиме довіку. Є верх і є низ. Вгорі небо, внизу — Темноліс — та й квит. Усі лісові тролі знають, що світ улаштований саме так.
— Усі лісові тролі тримаються своїх стежок, — лагідно зауважив помагай-біда. — Можливо, для тролів за Темнолісом і справді нічого не існує. Та тільки не для тебе.
Несподівано, гучно залопотівши чорними блискучими крильми, помагай-біда шугонув угору.
— Стій! — закричав Живчик. Та було вже пізно. Величезний помагай-біда уже линув вище дерев. Хлопець жалісно дивився йому вслід. Йому хотілося кричати, хотілося плакати, та боязнь привернути увагу ще якоїсь лютої тварюки Темнолісу міцно скувала йому вуста.
— Ти був свідком моєї появи на світ, і тепер я завжди пильнуватиму тебе, — долинув далекий голос помагай-біди. — Я завжди прилітатиму, коли ти справді потребуватимеш моєї допомоги.
— Ніби зараз ти мені потрібен не справді, — із серцем пробурчав Живчик.
Він копнув ногою кісткоглава. Той застогнав — глухо, протяжисто. Чи, може, то просто гудіння сон-дерев? Живчик не став доглупуватися, що то було. Покинувши зарості сон-дерева, хлопець стрімголов чкурнув у безкінечні, незвідані нетрі суворого і непривітного Темнолісу.