Над пущею знову стояла ніч, коли Живчик спинив свій біг. Хлопець стояв — руки в боки, похиливши голову — і важко відсапувався.
— Я вже не… не годен сту… ступити й кроку, — уривчасто промовив він. — Не годен.
Нічого більше не лишалося, як знайти безпечне місце, де можна б перебути ніч. Найближче до нього дерево мало масивний стовбур та густе листя — непоганий захисток, якщо розгуляється негода. Живчик нагріб купу сухого листя і напхав ним заглибини при коренищі. Потім проповз на цю імпровізовану постелю у своєму тимчасовому сховищі, згорнувся калачиком і заплющив очі.
Повсюди навколо нього на всі лади кричала, завивала і скиглила ніч. Живчик прикрив рукою вухо, намагаючись відгородитися від цієї какофонії звуків.
— Все буде добре, — заспокоїв він себе. — Помагай-біда пообіцяв мене пильнувати.
І він поринув у сон, не знаючи, що саме в ту мить помагай-біда не мав ні хвилини спочинку, опікуючись родиною чагарникових німф далеко-далеко звідси.
Розділ п’ятий
Дуб-кривавник
Спочатку Живчика просто щось залоскотало, і він не прокидаючись відмахнувся від непроханого гостя. Мляво ляснувши себе по губах, хлопець повернувся на бока. Скоцюрбившись на купі листя, Живчик видавався крихітним і безборонним. Те, що лоскотало Живчика, було довге, тонке і гнучке. Щойно Живчик знову поринув у сон, як воно почало крутитися перед самим його носом. З кожним Живчиковим видихом воно ніжилося і звивалось у теплих струменях повітря. Аж ось воно кинулося вперед і заходилося обмацувати шкіру навколо Живчикових губів.
Той сонно щось пробуркотів і провів рукою по губах. Тоді оте гнучке «щось», обминаючи довгі Живчикові пальці, подерлося в теплий темний отвір над губами.
Живчик сів рівно, наче палицю проковтнув, сну як не було. Шалено гупало серце. Щось лазило йому в лівій ніздрі!
Він ухопив себе за носа і так його стис, аж сльози на очах виступили. Раптом оте казна-що дернуло по м’якій перетинці усередині носа й вилізло геть. Живчик зморщився і від болю аж очі замружив. Серце гупало так, що здавалось, от-от вискочить. Що воно за проява? Що це могло бути? Страх і цікавість боролися у Живчиковій душі.
Насилу перемігши себе, Живчик трохи розплющив одне око. Догледівши спалах смарагдово-зеленого кольору, він приготувався до найгіршого і порачкував задки. Та ба, зразу ж послизнувся, ноги подалися вперед, і хлопець пішов у затоки на ліктях. Він пильно вдивлявся у сіряву нового ранку. Оте гнучке зелене «щось» не рухалося.
— Ну й дурень же я! — вигукнув Живчик. — Та це ж звичайна гусінь.
Задерши голову, хлопець утопив очі в лісові крони над собою. Крізь темне листя було видно, як небо змінило свій брунатний колір на червоний. Повітря було тепле, а п’яти Живчика — мокрі від вранішньої роси Темнолісу. Час рушати далі.
Живчик саме підвівся з землі і обтрушував волорогове хутро від листя та гілля, коли — лясь! — повітря розітнув різкий звук, ніби хвисьнули батогом. Живчик завмер і, холонучи від жаху, дивився, як смарагдово-зелена гусінь поповзла до нього, обплела його випростаний зап’ясток раз, удруге, втретє.
— А-а-а! — залементував він, коли гострі шпичаки вп’ялися йому в шкіру, і вилаяв себе за втрату пильності.
Бо оте гнучке зелене «щось» аж ніяк не було гусінню. То був повій-мацак, смарагдовий кінчик довгої і всіяної шипухами лозини, яка звивалась між деревами, наче змія, шукаючи собі якоїсь теплокровної здобичі. Живчик потрапив просто в обійми кровожерної смоляної лози.
— Пусти мене! — закричав він до ненаситної лозини, відчайдушно пручаючись. — Чуєш, пусти!
Він виборсувався, а гакуваті, мов кігті, шпичаки роздирали йому шкіру і тільки ще глибше впиналися у зап’ястки. Зойкнувши з болю, Живчик із жахом дивився, як на руці виступила крихітна червона цяточка крові, розпливлась і потекла вниз.
Вітер-тиховій безперестанку куйовдив хлопцеві чуба і ворушив хутро накидки. Він же поніс запах Живчикової крові у тінь. З темряви долинув легкий скреготливий звук тисяч гострих, як лезо, зубів — вони нетерпляче порипували. Вітер змінився, і Живчик закашлявся від різкого запаху смерті.
Він дряпав і смикав лозину. Впинався у неї зубами, та відразу ж спльовував — така вона була огидна і гірка. Він смикав, тріпав, гамселив і пробував порвати лозину, однак вона була загруба для хлопця. Живчик не міг здужати її смертельних лабет. Лозина не відпускала своєї здобичі.