— Ну що ж, ти знаєш нашу приказку, — додала вона, зводячись навшпиньки, аби пов’язати синові на шию пару дерев’яних оберегів. — Вирушай уночі, прибувай удень.
Живчик знав, що бадьорість Спелдина вдавана.
— І бережи себе, — у котре вже нагадала вона. — Надворі темно, а я знаю, як ти вічно витаєш понад хмарами, та й поблукати любиш, як тобі цікаво, що там за наступним поворотом.
— Гаразд, мамо, — мовив Живчик.
— І не мамкай тут, — урвала хлопця Спелда. — Я про серйозні речі говорю. Затям собі: не хочеш опинитись у темнолесникових пазурах, ніде не збочуй зі стежки. Ми, лісові тролі, ніколи з них не сходимо.
— Але ж я не лісовий троль, — вичавив із себе Живчик крізь сльози, які пекли йому очі.
— Ти мій маленький хлопчик, — сказала Спелда і міцно обійняла його. — Крий боже, звертати зі стежки! Лісові тролі знають це найкраще. Ну що ж, іди, і переказуй мої вітання кузенові Дериликові. Ти повернешся раніше, ніж сподіваєшся. Все знову буде чудово. Ось побачиш…
Спелда не змогла договорити. Сльози рясно залили їй щоки. Живчик повернувся і рушив невидимою стежкою у пітьму.
«Чудово! — думав він. — Чудово! Я не хочу, щоб усе було чудово. Чудово — це ігри в торохбол. Чудово — це лісозаготівля. Чудово — це коли тебе не помічають, коли ти сам собою. А хто сказав, що в кузена Дерилика буде якось інакше?»
Раптом небезпека бути завербованим на повітряний корабель матросом видалася йому не такою страшною, як перше. Повітряні пірати борознять небо над Темнолісом. Безперечно, їхні повітряні пригоди мали бути набагато цікавіші, ніж усе, що діялося тут, під лісовими кронами.
Із-за дерев долетів крик розпачу і болю. На хвильку Темноліс огорнула тиша. Та відразу ж нічні звуки залунали з новою силою, так ніби кожне звірятко раділо, що не воно стало здобиччю голодного хижака.
Живчик ішов далі, водночас рахуючи назви звірів, чиї крики долинали до нього із глибин підступного Темнолісу. Рахував — і серце калатало вже не так бурхливо. У верховітті над ним скиглили куарми і кашляли повзуни. Ні ті, ні другі не заподіяли б тролеві ніякої шкоди, принаймні серйозної. Десь праворуч від нього пищало, готуючись до стрибка, пурхайлезо. За мить повітря розітнув вереск його жертви — може, деревного щура, а чи шелестуна.
Пройшовши ще трохи стежкою, що невидимо бігла в пітьмі, Живчик вийшов на рідколісся. Він спинився, задивившись на срібне місячне сяйво, що струменіло між стовбурами та вітами, виблискувало на восковому листі. Він уперше був у нічному лісі, і ліс виявився просто чарівним — набагато кращим, ніж можна було собі уявити.
Не зводячи завороженого погляду зі сріблястого листя, Живчик ступив крок уперед — убік від затіненої стежки. Місячне сяйво огорнуло його холодним блиском, і шкіра хлопця заблистіла, як метал. Схвильовано здіймалися білі, як сніг, хлопцеві груди.
— Ов-ва! — отетерів від побаченого Живчик і ступив ще кілька кроків.
Під ногами в нього потріскувала та кришилася блискуча паморозь. Із плакучих вербуків звисали бурульки, а замерзлі краплинки вологи на дереві росика висявали, наче перлини. Тоненькі деревця з гіллям, схожим на волосся, погойдувалися від морозяного вітерцю.
— Чу-до-во! — вигукнув Живчик, ідучи далі. Зараз ліворуч. Зараз праворуч. Зараз дати гака. А тепер через пагорб. Усе таке таємниче, усе таке нове.
Він зупинився перед скупченням лискучих під місяцем тремтливих рослин із довгим стрілчастим листям і стеблами, де рясніли пуп’янки. Раптом пуп’янки почали з тріском розповиватися. Один за одним. Аж поки вся галявина вкрилася величезними круглими квітами з пелюстками, ніби виструганими з льоду. Квіти повернули свої голівки до місяця і заіскрилися його світлом.
Живчик усміхнувся самому собі й пішов далі.
— Ще кілька кроків...
Повз нього прокотився гуляйкущ і зник у темряві. Під поривами вітру видзенькували на всі лади місячні дзвіночки та ягоди-бриниці.
А потім Живчик почув іще якийсь згук. Він обернувся. Якась дрібна тварина із гладенькою брунатною шерстю та закрученим у штопор хвостом бігла по землі, попискуючи зі страху. Повітря сколихнув крик сови.
У Живчика несамовито закалатало серце. Він озирнувся. У пітьмі світилися чиїсь очі. Жовті. Зелені. Червоні. І всі вони повилуплювалися на нього.
— О ні! — простогнав хлопець. — Лелечки, що ж я накоїв?