Так, Живчик зрозумів, що він накоїв. «У жодному разі не сходь зі стежки», — казала Спелда. А саме це він щойно і встругнув. Засліплений сріблястою красою Темнолісу, він збився із безпечного шляху. І Живчик знову застогнав.
— Нічого не можу зробити як слід! Дурень! Йолоп! Бевзь! — проклинав він себе, кидаючись то в один бік, то в другий, у розпачі намагаючись відшукати свою стежку. — Ду...
І тут Живчик почув звук, від якого заціпенів і зупинився наче вкопаний. То було свистюче сопіння рибожаба — величезної і небезпечної рептилії з бридким подихом, що валив жертву з ніг за двадцять кроків. А за десять її сморід разив на смерть. Колись одної-однісінької смердючої відрижки цілком вистачило, аби спровадити на той світ Селюкмугиркового дядька.
Що міг удіяти Живчик? Куди йому було тікати? Хлопець ще жодного разу не полишав стежки сам-один у лісі. Він поткнувся був в один бік — зупинився, метнувся у другий — і знову зупинився. Здавалося, звук рибожабового сопіння лине звідусіль. Живчик шарахнув у тінь якоїсь невисокої рослини і припав до землі за високим ґудзуватим стовбуром незнайомого дерева.
Рибожаб наближався. Його свистючий подих дедалі голоснішав. Живчикові долоні змокріли, в роті пересохло так, що не можна було ковтнути. Повзуни та куарми принишкли, і в цій мертвотній тиші Живчик дослухався, як лунко, наче барабан, гупає його серце. Хоч би не почув рибожаб! Мабуть, він уже забрався геть. Живчик обережно визирнув із-за стовбура.
«Попав пальцем у небо!» — зойкнув голос у нього всередині, коли з’ясувалося, що він упритул дивиться у жовті очі-щілини хижої тварюки, які світилися в темряві просто перед ним. З пащі рибожаба раз по раз витикався довгий закручений язик, пробуючи повітря. Раптом рептилія роздулася і стала схожою на жабугая. Він от-от мав вибухнути струменем ядучого повітря. Живчик заплющив очі, затис рукою носа і міцно стулив губи. Щось із присвистом просичало над ним.
Ту ж мить за його спиною глухо гупнуло — немовби щось упало на землю. Живчик знервовано розплющив одне око, придивився. На землі лежав повзун. Його чіпкий пухнастий хвіст ще тіпався. Живчик не зронив ані звуку, коли рибожаб вистрелив своїм липким язиком, упіймав ним нещасного повзуна і почвалав зі здобиччю у підлісок.
— А він же був так близько! — полегшено зітхнув Живчик, утираючи спітніле чоло. — Аж надто близько.
Місяць вибілився, тіні почіткішали. Живчик понуро плентався далі, а пітьма огортала його вогким укривалом. Рибожаб, можливо, уже звіявся, та не рептилія була найбільшою Живчиковою морокою. Не давала спокою думка, що він збився зі стежки. Хлопець заблукав.
Живчик раз по раз спотикався, інколи падав. Його чуприна злиплася від поту, а холод пронизував до кісток. Бідолаха не знав, куди йде, не знав, де він, принаймні сподівався, що не кружляє сліпо на одному місці.
До того ж Живчик утомився, та щоразу, як він сідав перепочити, вуркіт, гарчання або й несамовитий рев знову зривали його з місця. Кінець кінцем, надто знесилений, аби йти далі, Живчик зупинився. Він опустився навколішки і звів погляд до неба.
— О темнолеснику! — почав заклинати хлопець. — Темнолеснику! Темнолеснику! — його голос бринів у нічному морозяному повітрі. — Зглянься! Зглянься! Ну зглянься ж! — не змовкав Живчик. — Допоможи мені втрапити на стежку! Як я хотів би знов опинитися на ній! Хай хтось прийде мені на допомогу! Рятуйте! Рятуйте…
— Ряту-у-уйте!
Відчайдушний крик ножем розітнув нічний морок. Живчик скочив на ноги й роззирнувся.
— Ряту-у-уйте!
Ні, це не відлуння!
Кричали ліворуч від Живчика. Інстинктивно він шарпнувся був на крик, побачити, чи зможе чимось зарадити. Та зразу й зупинився. Ану ж це пастка? Згадалися моторошні лісорубські оповідки про тролів, які розпрощалися з життям, зваблені оманливими криками шпиряй-різака — бридкого чудовиська з чотирма десятками гострих як лезо кігтів. Він скидався на лежачу колоду — поки на нього хто-небудь не ставав. Тоді його кігті різко змикалися і не розціплювалися, аж поки тіло жертви починало розкладатись. Бо шпиряй-різаки їли тільки мерлятину.
— Рятуйте хто-небудь! — знову долинув голос, уже трохи глухіше. Живчик більше жодної миті не міг слухати цього розпачливого благання. Він вихопив ножа — про всяк випадок — і рушив на голос. Та не пройшовши і двадцяти ступнів, наразився на якусь штуковину, що витикалася з гущавини тремтливого дерикуща.
— О-о-ой! — зойкнув голос.
Живчик обернувся. Те, об що він перечепився, виявилося парою ніг. Власник ніг сів і сердито позирнув на Живчика.