Тому Заходові нема чого дивуватися з хворобливої реакції Росії на встановлення систем ПРО в Центральній Європі. Диво було б, якби було навпаки...
Однак між Росією і західним світом виникають ще й інші проблеми, вину за появу яких важко перекласти на байдужість та дурість Брюсселю й Вашингтона. Відколи 2000 року Володимир Путін став президентом, країна суттєво змінила вектор політики. Путін уважно приглядався до єльцинської Росії — непропорційно велика влада олігархів, безправність, корупція, нестабільність, цілковита дезорієнтація і непевність у суспільстві — та й вирішив, що йому потрібна інша Росія. Контрольована Росія, контрольована демократія. Путін завжди мав чудовий нюх на суспільну думку — розрахунок виявився правильним. Росіяни втомилися від єльцинського бардака й понад усе бажали порядку в країні.
Внаслідок політики Путіна стала, безперечно, більшою стабільність і впевненість у майбутньому, однак коштом обрізання крил демократії та непомірного розбухання бюрократичного апарату. У нинішній Росії державних та муніципальних чиновників більше, ніж будь-коли з моменту розвалу Союзу. Третина всієї робочої сили — 25 мільйонів осіб — зайнята в державних і комунальних інституціях. Результат однозначний: такого розгулу корупції, як тепер, не було ще ніколи. Найменша справа, яку треба залагодити в державних чи муніципальних установах, обростає паперами, люди збиваються з ніг, збираючи необхідні підписи та печатки. Це вбиває у росіян будь-яке бажання поважати закон. Навіщо дотримуватися правил та приписів, якщо вони існують лишень для того, щоб канцелярські писаки мали роботу?
Прагнення Путіна збільшити контроль ще раз підтвердило постулат, відомий росіянам споконвіку: закони існують для того, щоб їх порушувати або йти напролом, позолотивши ручку. Хто ж намагається поважати закон — ідіот. Закони створюються не для загального блага, а лише задля того, щоб державні та муніципальні служаки показували простим смертним, що життя — це вам не мед та ще й ложкою...
Отже: начхати на закони, діяти на власний розсуд і триматися якнайдалі від різного штибу чинуш.
Усе це надзвичай серйозно, бо найбільша проблема Росії у тому, що вона досі не є правовою державою. Правова держава не може функціонувати, якщо закони та правила існують лише на папері. Люди мають збагнути: дотримання законності — у їхніх інтересах, мають усвідомити що саме є їхнім благом. Цього ж у Росії немає, росіяни не розуміють, навіщо їм солідаризуватися із суспільством, якому байдуже до них. Державних і муніципальних службовців глибоко зневажають, вважаючи, що єдиним їхнім завданням є використання системи для власного збагачення — вкрасти, скільки влізе!
Ні західний світ, ані хто інший у цьому не винні. Усе це створив Кремль своїми руками. Утримуючи армію чиновників, як буфер проти власного ж народу, можновладці ревно пильнують, аби засилля бюрократії, заручниками якої завжди були росіяни, процвітало й надалі.
Новий президент Росії Дмітрій Медведєв сказав якось, що «законний нігілізм» — найбільша проблема країни. У десятку! Та, на жаль, нічого нового... Путін на початку свого президентства також заявляв про наміри запровадити «диктатуру закону». Та йому й на йоту не вдалося підняти повагу до суспільних законів — навпаки. В епоху Путіна правосуддя цілковито узалежнилося від Кремля. Бізнесмени та визначні суспільні діячі, які не бояться відкрито критикувати Кремль, рано чи пізно, без сумніву, постануть перед судом. Звинувачувальний вирок гарантовано, хіба підсудний пристане на співпрацю з Кремлем, тобто пообіцяє на майбутнє тримати язика за зубами.
Дмітрій Медведєв — кандидат юридичних наук, йому мав би бути відразним такий юридично-політичний коктейль. Бо ж він не мав за собою путінського кадебістського минулого, яке зробило його підозріливим параноїком, нетерпимим до жодної критики. Але спроба викоренити спадок Путіна коштуватиме Медведєву нечуваних зусиль, тієї сили, яку мав у час свого тріумфу Єльцин. Єльцин досі єдиний російський лідер, який дозволяв критику на свою адресу, до того ж, часто у вигляді дуже особистих образ. У його часи правосуддя було не менш корумпованим, ніж нині, але він ніколи не використовував його, щоб поквитатися зі своїми огудниками.
Саме у цьому відмінність між режимами Єльцина та Путіна. Яких форм набуде режим Медведєва ми поки не знаємо, та в будь-якому разі, новому президентові не вдасться позбутися путінського спадку вмить, ніби за помахом чарівної палички.