Мій приятель Данило заплатив, за домовленістю, кілька тисяч доларів завдатку. Та раптом продавець передумав продавати, не маючи певності, чи заплатять йому повну суму. Посередник теж умив руки. Тоді агенція нерухомості подала до суду... на Данила. Агенція хотіла повернути свої гроші, і їй байдуже, хто вивертатиме кишені. Данило опинився у надзвичайно складній ситуації, у яку ніколи б не потрапив, якби від самого початку йшов законним шляхом.
Феномен непотизму споріднений з корупцією. Не знаю, власне, чи можна говорити про політику кумівства в Росії у фінському сенсі, бо що таке кумівство в суспільстві, де все побудовано на особистих зв'язках?
У російському суспільстві без зв'язків далеко не заїдеш. Особливо це стосується пошуків роботи. Знайти добру й високооплачувану роботу без контактів практично неможливо. Вся система базується на тому, що хтось знає когось, хто знає когось, хто знає відповідну кандидатуру на ту чи ту роботу. По суті, все тримається на довірі. Якщо йдеться про вигідні посади, працедавцеві важливо знайти людину, яка б потім почувалася зобов'язаною йому та вдячною.
Мій друг Гліб з Санкт-Петербурга є співвласником процвітаючого успішного підприємства, яке переробляє сміття. За останні два роки він влаштував до себе на роботу двох найближчих друзів і тестя. А тепер намагається умовити іншого найближчого друга, Женю, переїхати до Москви, щоб там відкрити філіал фірми. Мова йде лише про Женю, найкращого приятеля, людину, на яку він в усьому може покластися.
Для такої роботи Женя мав би мати спеціальну освіту й досвід. Але не це головне. Довіра набагато важливіша за професійну компетентність. Відкривати свій бізнес у Москві надзвичайно ризикована справа. Людина, яку ти не надто добре знаєш, може запросто накивати п'ятами разом з усіма клієнтами й зв'язками, відкрити власну справу й загребти всі прибутки.
У Росії мені не раз траплялися неперевершені професіонали, скажімо, співробітники прес-служб різноманітних підприємств та інституцій. А ще доводилося натикатися на таких некомпетентних працівників медій, що вже й не знала, сміятися мені чи плакати. Усі рекорди побили в жорстокій конкуренції двоє: 22-річна Лєна з прес-служби Газпрому та Ірина, на вигляд іще молодша дама, з міністерства закордонних справ.
Лєна супроводжувала нашу групу в робочій поїздці, організованій Газпромом, до Ноябрська. Це була дуже вродлива блондинка, яка зеленого уявлення не мала про газ чи нафту та й про сам Газпром як підприємство. Її особистий внесок за два дні відрядження полягав у безперервних розмовах мобільним телефоном зі своїм чоловіком. З'ясувалося, що її чоловік — о, диво! — теж працює у Газпромі.
З Іриною з російського міністерства закордонних справ я познайомилася під час поїздки до Калінінграда. Вона мала дорожню торбу Louis Vuitton (приблизно за 1000 Є) і дамську торбинку Gucci (300 Є), передбачалося, що Ірина керуватиме нашим журналістським пулом. Ірина не підготувала копій програми конференції, не знала, де відбуватиметься конференція і хто братиме в ній участь. Дівчйна уявлення не мала про тему конференції і навіщо нас взагалі туди запросили. Я втратила дар мови від того, що така особа могла потрапити до міністерства закордонних справ і їй наважилися доручити роботу з журналістами!
— Не дивуйся, Анно-Лєно! Її ж таточко має там якусь посаду в міністерстві... — пояснив мені наш оператор Павло, коли я вголос висловила своє здивування.
Отож російська система добору персоналу дає різні результати. Трапляються нам, звісно, чудові профі, ось тільки ніколи наперед не знаєш, з ким матимеш до діла. Рівень професіоналізму то піднімається вгору, то опускається, і це годі передбачити.
Йдеться, по суті, про дуже давню проблему в Росії — тут годі покладатися на закон. Суспільство функціонує не згідно з загально прийнятими принципами, які захищає незалежне правосуддя. Все опирається на особисті стосунки та зв'язки. Ситуація будь-якої миті може зазнати драматичних змін. Це суспільство, у якому покладатися можна тільки на свої зв'язки.
Тому в усьому, що стосується професійної діяльності, потрібно оточувати себе людьми, з якими маєш надійні особисті стосунки. А цим людям треба, ясна річ, час до часу віддячувати іншими послугами. Наприклад, забезпечувати їхніх недалеких дружин та доньок роботою, яка не вимагає великої відповідальності.
РОЗДІЛ 6
ПРО РОСІЙСЬКУ ЖІНКУ
«Російським феміністкам зайве оголошувати чоловікам війну, бо чоловіки вже давно добровільно здалися на поталу освіченішій, культурнішій, інтелігентнішій, працьовитішій статі, яка, до того ж, менше п'є...»