Комуністи теж залюбки контролювали пересування громадян. Радянським Союзом подорожували з так званими внутрішніми паспортами, отримати закордонний паспорт щастило не кожному. Найважче було прописатися у Москві, приплив переселенців був лімітований суворими реєстраційними вимогами.
І внутрішні паспорти, і реєстраційні вимоги збереглися у новій Росії. Водночас розмаїтішими стали способи, як обійти встановлені правила. Дякувати, що зроблено хоча б цей крок вперед, інакше Москва втратила б чимало від своєї динаміки та енергії. Завдяки новоприбулим місто розквітло і, факт залишається фактом: саме найбільш зневажені серед них — таджики, узбеки, азербайджанці — незамінні для Москви. Хто ж іще підмітатиме вулиці мегаполісу, будуватиме нові житлові квартали чи продаватиме овочі й фрукти на базарах?
До речі, у похапливому прагненні забезпечити роботою росіян, права торгувати на базарах позбавили всіх, хто не має російського громадянства. Як наслідок, базари знелюдніли. Без прибульців життя у Москві просто завмирає...
З усіх моїх знайомих, які приїхали до Москви, офіційно зареєструвалися одиниці. Пощастило здобути статус москвичів лише тим, хто купив помешкання або ж одружився з корінними мешканцями столиці.
Причина проста: одержати справжню прописку або неможливо, або дуже складно. Найнездоланніша перешкода в тому, що для прописки треба надати чинну угоду про винайм житла.
Жодний власник, здаючи в найм помешкання, такого документа не надасть, бо не платить податку зі свого прибутку від винайму. Інакше кажучи, процес навіть розпочатися не може...
Інша причина в тому, що більшість не вбачає потреби в реєстрації. Решта без зусиль можуть роздобути собі фальшиву реєстрацію, відшукавши в інтернеті фірми, які це роблять. Ці фірми абсолютно відкрито рекламують себе в метрі й по всьому місті.
Зрештою, не біда, навіть якщо тебе хапне міліція. Здебільшого щастить виплутатися з прикрої ситуації завдяки нахрапистій і впевненій поведінці — за умови, що затриманий білий і етнічний росіянин (вихідці з Середньої Азії та Кавказу завжди змушені платити). У гіршому випадку позбудешся якоїсь копійчини, але це дріб'язок порівняно з реєстраційними клопотами.
Це, звісно, призводить до багатьох незручностей. Скажімо, неможливо проголосувати за місцем проживання — доведеться їхати до рідного міста, нерідко за тисячі кілометрів від Москви. Ймовірно, це й не вирішальний чинник низької виборчої активності росіян, але я переконана — щось у цьому таки є...
Неможливо одержати офіційні документи там, де мешкаєш. Коли моя подруга виходила заміж, їй довелося проїхати три тисячі кілометрів до Мурманська й назад, щоб одержати паспорт зі своїм новим прізвищем. Вона двічі мусила здолати ту відстань: першого разу — щоб подати заяви на заміну паспорта, вдруге — щоб забрати новий паспорт. Загалом шість тисяч кілометрів тільки тому, що вона не могла прописатися у Москві!
Згодом, купивши помешкання у столиці, вона нарешті прописалася. Їй довелося ще раз здолати три тисячі кілометрів, аби виписатися з Мурманська. Телефоном цього не залагодити. Від неї вимагали печатки, яка б підтверджувала її виписку з рідного міста.
Система просто ідіотична! Ось так і склалися дві паралельні реальності: реальність, у якій, на думку чиновників міністерства внутрішніх справ, живуть рядові громадяни, і та реальність, яка існує насправді.
Не ослабли лабети бюрократії і стосовно іноземних журналістів, останніми роками ситуація хіба погіршилася. Коли я в другій половині дев'яностих почала писати репортажі про Росію, президентом цієї країни був Борис Єльцин, а контроль над ЗМІ не таким жорстким, як раніше. Щоправда, уже тоді журналіст, які працювали в Росії, мусили мати спеціальну акредитацію міністерства закордонних справ. Однак можна було обходитися і без неї. Росію заполонили фінські журналісти, які їздили гуди іі сюди, маючи туристичні візи.
Я доволі багато написала під час своїх приватних подорожей. Мандрувала, звісно, з туристською візою. Коли ж поїздки стали регулярнішими, моє тодішнє керівництво, дирекція газети Гювудстадсбладет, вирішило, що на часі виробити мені річну візу й російську акредитацію, аби, стежачи з Гельсінкі за подіями в Росії, я в разі потреби могла негайно виїхати на завдання. Я зателефонувала до російського МЗС, поцікавилася, як краще владнати справи; зі мною дуже приязно поспілкувався один симпатичний пан, який багато років відав акредитаціями скандинавських журналістів.