— Я маю спеціальну акредитацію, тож, гадаю, проблем не виникне? — запитала я.
— Жодних проблем! Вишліть нам факсом особисті дані й приїжджайте. Будемо вам раді! — приязно запевнив мене прес-секретар на іншому кінці лінії.
Наступного дня він сам зателефонував.
— Усе наче гаразд з паперами, але вам ще треба одержати спеціальний дозвіл на перебування від російського МЗС. Зателефонуйте ось цій особі... — секретар замовк на мить. — Ви ж розумієте, якщо зателефонуєте, такого дозволу вам ніколи не бачити. — а тоді додав: — А без нього я не зможу вам допомогти... офіційно...
Я подякувала й поклала слухавку. Кілька днів мій протестантський фінський мозок працював на повні оберти. Я намагалася допетрати, що ж хотів донести до мого розуміння чеченський прес-секретар. Без сумніву, він радо б зустрів мене у Грозному, справа лише за міністерством закордонних справ у Москві, яке, вочевидь, не поділяє радості кадирівської прес-служби. Проблема в тому, що я не вмію, як росіяни, читати поміж рядками і не відразу можу збагнути, що ж мені насправді хотіли сказати. Порадитися з секретаркою нашого офісу я не могла, вона негайно запанікувала б й відраджувала б мене від подорожі — як і більшість росіян, вона переконана, що Чечня — небезпечне для життя місце.
Врешті-решт до мене таки дійшло, що прес-секретар застерігав мене не вплутувати в цю справу МЗС, просто обійти його, інакше вся поїздка зірветься. І водночас попереджав: якщо мене викриють, що я мандрую Чечнею без спеціального дозволу, виплутуватися я буду сама.
Іншими словами, йшлося про типову для Росії неузгодженість між різноманітними державними інституціями. Через суцільний брак відкритості й демократичного контролю, кожна інституція живе своїм окремим життям. Вони не контактують одні з одними й нерідко керуються абсолютно різними інтересами. Тому в російському царстві не варто сподіватися, ніби права рука знає, що робить ліва.
Тож висновок я зробила такий: їдь до Грозного на власний страх та ризик і сподівайся ліпшого!
Так я і зробила. Подорож вдалася на славу! Я вільно пересувалася Грозним та його околицями, фільмувала все, що хотіла, і брала інтерв'ю, у кого хотіла. Перед поверненням до Москви я коротко і дуже невизначено прозвітувалася перед прес-службою Кадирова. Усний звіт, якого вимагала чеченська адміністрація, був єдиною формою контролю наді мною, якщо не брати до уваги того, що іноді мені телефонували на мобільний, цікавилися, чи все в мене о'кей.
Лише один-єдиний раз прес-секретар поцікавився у мене про спеціальний дозвіл.
Я на секунду завагалася.
— Може, ліпше про це не питати? Скажімо так: я маю дозвіл, у разі комплікацій сама відповідатиму...
— Гаразд.
І все. Більше ніхто й ні про що мене не запитував.
А могло ж усе полетіти до дідька. Мене могли вигнати з Чеченської республіки чи навіть з Росії, позбавити акредитації чи попередити. Однак нічого такого не трапилося, бо становище в Чечні, справді, було стабільним, а місцева адміністрація міцно тримала владу в руках. Я б ніколи про це не довідалася, якби не поїхала туди... З'ясувати все доступно лише одним способом: наплювавши на формальності, не побоятися полетіти до Чечні.
Усього лиш за кілька місяців було вже цілком неможливо поновити чеченську акредитацію, не зареєструвавшись попередньо для поїздки, зорганізованої МЗС. Не інакше, як міністерство закордонних справ Росії помітило, що надто багато іноземних журналістів почало самостійно їздити до Чечні. Однак мої колеги-журналісти з Чечні не вбачали в цьому жодних перешкод. Наступного разу приїдеш інкогніто, ми вже не раз допомагали в такий спосіб колегам з інших країн, казали вони.
Навіть якщо забезпечити себе всіма можливими паперами, проблем, мабуть, однаково не уникнути. Не всі урядники знають, як функціонують правила, надто провінційні. Що далі від Москви, то більший ризик втручання у ваші справи надто запопадливих і не надто компетентних чинуш, які всюди пхають свого носа.
Правило просте: треба мати акредитацію від російського МЗС. Це дає право працювати по всій Росії. Жодне спеціальне запрошення від місцевих адміністрацій не потрібне.
Цього, як з'ясувалося, не знала місцева імміграційна служба Ставрополя, куди ми поїхали робити репортаж з моїм фінським колегою у жовтні 2007 року. Останнього робочого дня у тій області нашого автомобіля зупинив для рутинної перевірки наряд дорожньої міліції. Ми помахали перед їхнім носом акредитаційними картками, звичні ще з Москви до того, що штамп МЗС часто відлякує захланних даїшників. На жаль, то не була добра ідея, бо даїшники відразу зателефонували до місцевої служби в справах іноземців і повідомили про затримання на дорозі кількох підозрілих чужинців, які, очевидно, не мають спеціального дозволу на роботу в Ставрополі.