За двадцять хвилин прибуло троє молодиків у шкіряних куртках й начищених до блиску лакованих черевиках. На вигляд, їм ще й тридцяти не було, і дивилися вони на наші акредитації, як кози на атомний реактор. Про те, що журналісти з акредитацією російського МЗС мають законне право працювати й пересуватися усією Росією, вони, звісно, зеленого уявлення не мали. Напевно, вперше в житті бачили таку картку. Насуплено й похмуро, вони вертіли в руках наші документи і ніяк не могли збагнути, чому ми не маємо хоч якогось офіційного запрошення.
Я вже починала втрачати терпець, знаючи, що наші папери просто бездоганні, а нас ще чекало інтерв'ю. Після десятихвилинної напруженої роботи мозку молодики звеліли нам пакуватися до їхнього авта, нас повезли в імміграційну контору. Закипаючи гнівом, я намагалася умовити цих самозваних поліцейських, котрі не мали жодного права арештовувати нас, відпустити хоча б оператора, аби той встиг зняти інтерв'ю, про яке заздалегідь було домовлено. Та міліціонери насамперед були зацікавлені продемонструвати нас своєму шефові, до моїх благань їм було глибоко байдуже. Секретарка нашої редакції зв'язалася тим часом зі службою у справах іноземців у Москві. Не минуло багато часу, як московська контора зателефонувала своїм ставропольським колегам і вилаяла їх за порушення та незнання законів. Нас негайно ж відпустили. Коли ми вже поспішали до авта, щоб встигнути на інтерв'ю, нам навздогін долинуло запобігливе блеяння: Може, кави? Або чаю?
У Росії ніколи не можна розраховувати на те, що урядники самі знають закони, яких покликані дотримуватися. Влада — аж ніяк не інстанція, до якої можна звернутися, перебуваючи у скруті, а неминуче зло, яке іноді доводиться стерпіти.
Такий стан речей поділяє росіян на дві групи. Представники першої групи не відчувають жодної поваги до бюрократів, вони цілеспрямовано й зі спокійним сумлінням обманюють систему в разі потреби. Звичайно, не відкрито й не щодня, а лиш тоді, коли це їм на руку. Тут не йдеться про якусь форму суспільного протесту, а лише про розуміння того, що приписи часто позбавлені раціонального зерна, а тому немає потреби сприймати їх буквально.
Представники ж другої групи дотримуються приписів від ать до ять, і не через переконання, а заради того, щоб ніхто не міг до них причепитися. Іншими словами, тут ідеться про людей, боязких за своєю природою, які не люблять ризику. Ясна річ, що цій групі людей живеться у російському суспільстві найважче, престижна робота найчастіше їм не світить...
Більшість людей зі сфери обслуговування — реєстратори в готелях, офіціанти й секретарі — належать до останньої групи. Іноземці доволі часто змушені конфліктувати з ними. Вони не здатні на самостійні рішення, не вміють користуватися власним здоровим глуздом у розв'язанні спірних питань, а заклопотані лише одним — як би самим не потрапити в пастку проблем.
Якось пізньої морозної ночі, під мокрим снігом, мені довелося обійти пів Єкатеринбурга в пошуках справного банкомата. Реєстратор відмовлялася поселити мене в готель, якщо я негайно не сплачу всієї суми за три ночі, до того ж, готівкою (про кредитну картку мова, звісно ж, не йшла). Готельний банкомат не працював, як і решта банкоматів поблизу. Поселити людину в номер і дозволити заплатити наступного дня — річ нечувана.
Реєстраторка повелася, як на неї, цілком логічно — «перестрахувалася», убезпечила себе від зайвого клопоту. їй легше було вигнати мене вночі на мороз, аніж потім одержати прочуханку від свого начальства за те. що неретельно дотрималася правил. Росіяни навіть слово мають на означення цього феномену — перестрахуватися, тобто врятувати свою шкіру.
Іноземному журналістові в Росії треба приглядатися до людей першої групи і вчитися від них, як виживати в цій країні. Через спроби і помилки...
РОЗДІЛ 9
ПРО РОСІЙСЬКУ ПОЛІТИКУ
Щиро кажучи, чхати я хотів на політику! Єдине, що мене цікавить саме цієї миті, — як заробити грошей і вибудувати своє життя. Я ж знаю, що ще багато років жодної демократії ми не матимемо, то навіщо надаремно витрачати сили й енергію, — каже Петро, ліниво видмухуючи носом цигарковий дим.
Петрові або ж Пєті, як його кличуть друзі, двадцять шість, історик за освітою, походить з родини вчених, власник успішного маркетингового підприємства в Москві. Зустрічаємося ми не надто часто, бо обидвоє дуже зайняті. Однак підтримуємо стосунки відтоді, як я брала в нього, молодого російського бізнесмена, інтерв'ю. Петра все цікавить. Зокрема Фінляндія і те, як вона зуміла побудувати стабільну демократію і розвинену ринкову економіку, зберігши добрі відносини з Москвою.