У російському товаристві всі мають триматися купи, усюди і завжди. Тож встигаєш побачити щось одне за день. Спершу всі збираються, а це, ясна річ, розтягується у часі, бо хтось неодмінно хронічно спізнюється. Упродовж дня треба поїсти, випити кави, відвідати туалет, а рішення щодо кожного з пунктів ухвалюється гуртом. Насамкінець треба ж домовитися про ресторан, де всі вечерятимуть. Домовленості супроводжуються галасливими дебатами й гострими суперечками.
Фіни часто потішаються з любові шведів до ухвалення спільних, демократичних рішень. Зовсім як росіяни, от тільки останні не такі організовані, зате цікавіші, бо не бояться конфліктів, миттю стають у войовничу позу, бачачи, що вибір ресторану на вечір ось-ось піде під три чорти. Сварка, звісно, розтягує процес ухвалення рішень ще на довше, але ж як весело!
Якось я зі своїми друзями з Петербурга подалася до Швейцарії кататися на лижах. Мешкали ми в Женеві й щодня виїжджали щораз на інші лижні розваги. За кермом був Коля, який працює на фірмі Рено в Парижі, де вже встиг набратися західних звичок.
— Моє авто вирушає о дев'ятій ранку. Хто спізниться, залишиться вдома! — повідомляє він.
Коля дуже любить кататися на лижах і добре знає: єдиний спосіб зібрати всіх вчасно — погроза та шантаж. Я зі своєю фінською ментальністю цілком нормально сприйняла те, що пасажири повинні підлаштуватися під водія. Інші ж ледь не образилися на Колю, як на нелюда. Невже, справді, потрібно так нервувати щоранку?
Найбільше обурювалася й хвилювалася його сестра Анна.
— Брат став таким неввічливим бурмилом у тій Франції. Боже, як соромно... — зітхала Анна.
Росіяни просто помішані на всіляких ювілеях та спільному святкуванні якихось визначних подій. Нікого не дивують велетенські плакати в аеропорту на кшталт: «З днем шістдесятиріччя, дорогий аеропорте!» Вулиці Москви щоосені рясніють привітаннями з днем народження «Нашому рідному місту».
Якось я побувала в одній московській середній школі, де на дошці оголошень висів список усіх ювілейних дат. Я нарахувала 15 визначних днів, а тоді покинула ту марну справу. Ця школа, з-поміж іншого, святкувала День людей похилого віку, День музики, День тварин, День учителя, День пошти, День Імператорського Царськосельського ліцею, відкритого 1811 року. День шкільної бібліотеки та День ООН.
Ювілеї — це просто привід зібратися разом і відчути, що ти не сам, а частинка згуртованого товариства. Тож не дивно, що свят так багато, і вони такі популярні саме в Росії. Скасування застарілих свят відтягують до краю. Яскравий приклад — день жовтневої революції, 7 листопада. Святкування цього дня протрималося аж до 1994 року, коли Борис Єльцин вирішив перейменувати його на День згоди й примирення. Росіяни ледь животи не понадривали зі сміху з цієї незрозумілої дефініції, однак не мали нічого проти збереження ще одного вільного дня і святкували День згоди й примирення аж до 2005 року, коли Кремль оголосив про нову зміну назви — День народної єдності, саме ж святкування перенесли з 7 на 4 листопада. Кремль збагнув, що День святої Богородиці Казанської — однієї з чільних святих російської православної церкви — дуже близький до 7 листопада. Матір Божа Казанська вважалася головною покровителькою російських військ, коли вони витіснили з Москви поляків та козаків 4 листопада 1612 року.
У такий спосіб з усіх можливих історичних дат вдалося виокремити 4 листопада, який став офіційним святковим днем у Росії. Коли я запитувала російський персонал у московському офісі нашої телерадіокомпанії, чому саме цей день призначено вихідним, ніхто не зміг мені відповісти. Вони вже й не намагалися стежити за усіма змінами, що відбувалися щодня.
Однак не всіма виявами російського колективізму я захоплююся. Іноді бути гостем на російському весіллі справжня мука — тобі не дадуть ні посидіти спокійно, ні попоїсти, ані поспілкуватися з сусідами за столом. Гостювання постійно уриває якийсь пункт обов'язкової для всіх програми: треба брати участь в іграх, виголошувати тости, дивитися відеофільм або виступи паяців. Найнятому тамаді рот не закривається ані на мить! Йому ж заплатили за те, щоб розважав гостей.
Як фінка, яка живе в Росії, я вважаю своїм обов'язком навчитися поважати всі вияви російської культури, однак, мушу визнати, що весільні конферансьє змусили мене усвідомити, де межі мого терпіння.
Хай там що, російський колективізм симпатичний ще й тому, що є підгрунтям появи багатьох позитивних феноменів, як, скажімо, культурна єдність, яку мені не часто доводилося бачити в інших народів. У Росії культура, поезія, література невід'ємні від життя. І це не стереотип, а цілковита правда, що геть усі читали в школі Пушкіна, а дехто й досі навіть може цитувати його. І не лише Пушкіна. Російська література настільки важливий шкільний предмет, що більшість моїх ровесників знають усіх визначних російських класиків і скрізь цитують Некрасова чи Блока. І стосується це не тільки фахівців, а й людей, які жодного разу після закінчення школи навіть не розгортали книжки.