— Знаєш, Аню. якщо російська жінка може коня у скоку зупинити, то ти — лося! — якось сказав мені Ілля.
Я не могла збагнути, що він мав на увазі, доки моя вчителька російської не пояснила мені, що це вірші Миколи Некрасова. У поемі Мороз, Красний нос він оспівує російську жінку: Коня на скаку зупинить, в палаючу хату ввійде!
Ілля — бізнесмен, який не має часу на поезію, але він закінчив російську середню школу. Тому має загальне уявлення про літературу, як і більшість моїх знайомих у Росії.
Російська література безмежно багата й розмаїта. її вплив на світову літературу важко переоцінити. Я переконана, що одна з причин цього саме в колективізмі, який формує суспільство, де достатньо багато людей читають один і той же твір і жваво його обговорюють у широкому колі — так виникає літературна дискусія. У Росії класики — це класики, а не імена з енциклопедії, народ справді їх читає. Це додає їм більше ваги, аніж багатьом західним класикам.
Усі мають особистий досвід прочитання Толстого, Достоєвського, Гоголя, Буніна, Булгакова. Усім відомі одні й ті ж вірші, класичні твори, їхні персонажі та зміст. Довкола них точаться вічні суперечки, з яких народжується нова література, нові думки, нові класики. Це надзвичайно родючий ґрунт для молодого покоління письменників.
Раскольников Достоєвського, Доктор Живаґо Пастернака, Душечка Чехова — усі ці персонажі знайомі кожному в цій країні. Наприклад, у новелі Душечка Чехова йдеться про жінку, яка не може жити без кохання і вся до решти віддається своїм чоловікам, що в Фінляндії потрактували б щонайменше за божевілля. У Росії ж її вважають героїнею і шкодують, що такий тип жінки надто рідко трапляється в наші дні. Я бачила культурну програму, де письменники та журналісти жваво обговорювали типаж Душечки і сперечалися про те, чи має він майбутнє у Росії. Мене вразило, що росіяни й далі так глибоко живуть у своїй класиці, що дискусія про чеховського персонажа, створеного ще в XIX сторіччі, може бути такою пристрасною.
За совєтських часів усі читали ті ж самі книжки і дивилися ті ж самі фільми. Про свободу можна було хіба мріяти, зате, на щастя, росіяни мали високоякісну літературу й кінематограф. Народ дуже багато читав і дуже часто ходив у кіно — а що було ж іще робити в ті часи? Не дає мені спокою думка, що через таке поринання у культуру росіяни стали терпимішими до деяких явищ у соціумі, ніж ми, фіни, яких останні п'ятдесят років виховували в одновимірній англосаксонській площині.
Нікому не під силу змагатися з росіянами в дискусіях про людське буття, сенс життя і долю. Вони вміють добирати слова для явищ і людських характерів, які я раніше тільки відчувала на якомусь підсвідомому рівні. До свого переїзду до Росії я не розуміла, наскільки притуплені мої рецептори і який вузький діапазон, коли треба збагнути й витлумачити для себе довколишній світ.
Треба визнати, росіяни дуже добре знаються на людях, вміють їх читати — дар, який вони вишліфували за сотні років суспільного тиску. Щоб вижити, треба було швидко визначитися, що за людина перед тобою. Тому так важко мені щось приховати від російських друзів чи колег по роботі, вони вмить здогадуються, у чому річ.
Користь від російських надчутливих рецепторів я збагнула, щойно приїхавши до Москви працювати кореспондентом. Тоді моя російська була ще дуже недосконалою, я часто не могла дібрати слова. Однак наш російський персонал чудово мене розумів. Вони приглядалися до мого обличчя, жестів і про все здогадувалися, чого я недоказала. Здатність росіян спілкуватися не лише за допомогою слуху залишила фінів далеко позаду — це зовсім інший щабель.
РОЗДІЛ 11
ПРО РОСІЯН І АЛКОГОЛЬ
Русі єсть веселіє пить,
не можемо без того бить
— Завтра річниця смерті тата. Треба поїхати на кладовище, — сказала Валентина своєму синові.