У підліткових компаніях часто п'ють пиво або горілку з соком з пластянок. І хоча дуже багато російських підлітків вживають алкогольні напої, я лише кілька разів бачила, щоб вони поводилися так буйно, як їхні ровесники, скажімо, у Гельсінкі. П'яні, мов чіп, підлітки тиняються середмістям і справляють малу нужду посеред вулиці — це звична картина ввечері п'ятниці або суботи майже для кожного середньостатистичного міста Фінляндії. Російській молоді зовсім нецікаво агресивно горланити в людних місцях, розкидатися пляшками і справляти фізіологічні потреби на тротуарі. Навпаки, вони часто збираються гуртом, щоб поспівати й побренькати на гітарі. Як на мене, їхнє добре виховання таки помітне.
Гадаю, причина тут одна: багатовікова культура вживання горілки в Росії. Мова йде саме про культуру, не більше й не менше. Усі знають, як поводитися за столом і на парковій лавочці, бо ж п'ють росіяни, щоб разом порозважатися — з наголосом на разом. Колективістська російська культура здобуває безсумнівну перемогу над індивідуалістичною фінською культурою, насамперед над депресивною тенденцією пиячити на самоті.
РОЗДІЛ 12
ПРО РОСІЙСЬКІ ІМЕНА
— То ти Анна чи Лєна?
Таке запитання доводилося мені часто чути від спантеличених росіян. Бо ж і Анна, і Лєна російські імена, близькі й зрозумілі. Та коли вони творять одне ім'я — це звучить для російського вуха дивно. Подвійних імен у Росії немає, усіх тут називають за єдиним зразком: ім'я, по батькові, прізвище.
Якщо твій батько називається Микола Іванов, а тебе назвали Тетяною, то зватимешся ти Тетяною Миколаївною Івановою. Тетянин брат на ім'я Сергій зватиметься Сергієм Миколайовичем Івановим. Жінки до свого прізвища додають літеру «а» (так дружина президента Росії Світлана має прізвище Медведєва, а не Медведєв). Це правило не стосується українських прізвищ, таких як Чумаченко або Мазуренко — вони завжди закінчуються на «о».
Ті, що належать до російської православної церкви, мають обмежений вибір імен. Православна церква визнає лише християнські імена, тобто імена з візантійських церковних календарів — на практиці ж грецькі, єврейські або латинські, які прийняли церковнослов'янську форму. Тому в Росії так багато Микол, Олексіїв, Сергіїв та Дмитрів.
Ужиткові й слов'янські з походження імена, визнані церквою, наприклад, чоловічі — Ярослав і Ростислав; жіночі — Надія, Любов, Світлана. Багато російських імен походить з часів вікінгів. Олег та Ольга — російські форми від імен Гельґе та Гельґа, Володимир походить від Вальдемар.
Російська православна церква допускає також деякі європейські імена, як Марґарита, Філіп, Вероніка чи Едуард. Та все ж вони трапляються нечасто. Немає в Росії Кевінів, Вільямів і Оліверів, не кажучи вже про Бруків чи Ріджів.
Не дивно, що обмежена кількість імен породила безліч їхніх форм. Кожне російське ім'я має зменшувально-ласкаву форму, а також десятки зменшувальних імен від ласкавих форм. Скажімо, моє ім'я має ласкаву форму Аня, його можна й далі поменшувати:
Анечка, Аннушка, Анюта, Нюра, Анка і так далі. Марій називають Машею (Машенькою, Мусею...), Олександр і Олександра — Саша (Сашуня, Сашенька...), Олексій — Льоша, Льолік, Сергій — Серьожа (Серьога, Серий...), Микола — Коля (Коль, Коленька...), Катерина — Катя (Катенька, Катюшка...), Ксенія — Ксюша (Ксюш, Ксюшенька...), Володимир — Володя (Вова, Вовочка...)
Росіяни, по суті, ніколи не називають друзів інакше, як зменшувальними іменами. Щойно познайомившись, росіяни миттєво переходять на ласкаві форми, а з часом навіть можуть винайти власні зменшувальні імена. З іноземними іменами виникають проблеми, але й тут можна вдатися до фантазії. Скажімо, мого колегу Кіммо наші російські друзі назвали Кіммочиком. Різні ласкаві форми тих самих імен мають різні конотації. Називати Надію Надею — нейтрально, так майже всі їх називають. Надійка має відтінок близькості і не підходить для вжитку стороннім, так її можуть кликати лише близькі. Одна моя товаришка терпіти не може, коли колеги по роботі називають її Наденькою. Як вони сміють дозволяти собі на таке панібратство, обурюється вона.
Іншу подругу, Анну, дратує, коли начальник називає її Анечкою. Він же ніколи так не звертається до підлеглих-чоловіків, не називає, скажімо, мого колегу Сашенькою. Називаючи мене Анечкою, він певним чином застосовує до мене свою владу й принижує мене. А ось називати Анею — цілком прийнятно, — каже вона.