Існує не так вже й багато питань, щодо яких я неспроможна дискутувати зі своїми російськими друзями, але це — одне з них. Ми просто уриваємо суперечку й переводимо розмову в інше річище. Немає сенсу сваритися увесь день, а саме це й станеться, якщо продовжимо розмову.
Друга світова війна — щось таке священне й недоторканне для росіян, що їм абсолютно нецікаві інші тлумачення. У цьому немає нічого унікального, усі народи схожі між собою. Однак у відкритих суспільствах раніше чи пізніше виникає потреба сказати правду або ж викласти інші її версії. Німці були змушені вдатися до Vergangenheitsbewdltigung[1], французи мали визнати всі злочини, вчинені під час Алжирської війни.
Нинішня Росія за всю свою історію ще ніколи не була такою відкритою, як тепер. Але ця відкритість нова і ще дуже крихка. Водночас російська самовпевненість тісно пов'язана з усвідомленням себе могутньою державою з величною історією. Відмова від такого самосприйняття була б надто болісною, та росіяни й не бачать у цьому потреби. Росія ніколи не мала і далі не має традиції критичного дослідження історії чи критичного суспільного діалогу в тому сенсі, як це розуміють на Заході. Так, дискусій не бракує — росіяни дуже люблять подискутувати. Однак дебати навколо тлумачення історії обмежуються невеликою групою ліберально налаштованих інтелектуалів. Решті ж абсолютно байдуже, а найбільш байдуже державним очільникам.
У епоху Єльцина настав короткий перепочинок. Оприлюднювалися архіви, відкрито заговорили про табори ҐУЛАҐу. Борис Єльцин став першим російським президентом, який визнав за Радянським Союзом розв'язання Зимової війни. Єльцин розумів, що комуністична система зруйнувала Росію, тому й хотів, аби правда вийшла на білий світ.
Тепер усе знову під сімома замками, а комуністичні злочини вважаються частиною славетної минувшини Росії. Керівництво держави свідомо використовує радянську історію, тугу й ностальгію, яку відчуває багато росіян за тими часами, коли країна була великою та могутньою. Нас боялись...
Тому святкування Дня Перемоги справа непроста. Західний світ небагато може зробити, щоб змінити погляд росіян на свою історію — зміни мають відбутися зсередини. А тут потрібний час.
Сама я докладаюся до цього, раз на рік сварячись зі своїми друзями. Досі ми ні в чому не дійшли згоди, хіба от лиш мої друзі тепер вважають, що Фінляндія споконвіку була самостійною державою.
РОЗДІЛ 2
ПРО СТАВЛЕННЯ ДО ГРОШЕЙ
— Хочу до нічного клубу! Ходімо, замовимо катер, — каже Ілля і рушає униз, до причалу, де пришвартований човен щонайменше на двадцять осіб.
Нас шестеро.
Дві хвилини перемовин, і він ступає на трап. Галантним жестом запрошує на облавок. Ми сідаємо в катер і летимо петербурзькою Мойкою у білу червневу ніч. Ніжно-рожеві барви неба переливаються у блакитно-бузкові, повітря вогке й холодне, капітан роздає пледи, тож нам тепло. Візерунчасті петербурзькі мости, пастельних кольорів фасади будинків, мерехтячи у присмерку, пропливають повз нас. Ніч така світла, що можна розрізнити їхні відтінки: матово-рожеві, ванільно-жовті, блідо-блакитні. Коли випливаємо на Неву, зривається вітер. Ми цокочемо зубами від холоду, та це не заважає захоплюватися довколишньою красою. Освітлений уночі, велично височіє біля Палацового мосту м'ятно-зелений Зимовий палац, а на іншому боці неначе вистрілює золоченими шпилями в темну блакить неба Петропавловська фортеця. Новий фонтан біля Стрілки мерехтить то червоно, то блакитно й рожево, струмені витанцьовують у такт класичній музиці.
Я обертаюся до Іллі й цілую його в щоку.
— Дякую тобі, любий, за розкішну прогулянку!
Ілля навіть не відповідає — у Росії не прийнято хизуватися своєю щедрістю. Але з виразу його обличчя бачу — він тішиться. Він задоволений і гордий.
Звісно, Ілля запросив нас на цю річкову прогулянку, тож він і платить — інакше й бути не може. Я, мої приятелі з Фінляндії, Швеції та Норвегії — його гості, і він хоче показати нам рідне місто. Пропозиція скинутися усім разом грошима образила б Іллю. Нікуди не подінешся, росіянам на правах господарів треба це дозволяти. Найважчий переступ гостя — наполягати заплатити за себе, мовляв, так прийнято в Скандинавії. Росіяни вважатимуть таке за незрозумілу скнарість і дріб'язковість.
Біля стадіону в Петроградському ми сходимо на берег розім'яти ноги. Ілля біжить до кіоску й повертається з пластиковою скринькою пива — єдине, чого нам бракувало до повноти вражень. Потім ми знову пливемо Невою, проминаємо Хрестовський острів і прямуємо далі до Фінської затоки.