На одному з найбільших російських телеканалів (Канал 1 або ж Перший Канал) є навіть постійна передача, яка називається Корисні поради. Корисними порадами глядачі насолоджуються щоранку перед новинами. Ведучі з ентузіазмом розповідають, яке застосування можна знайти різним речам, як утеплити вікна пластиковими пакетами, а зі старого шланга зробити ручки для торбини.
Уміння бути майстрами на всі руки збереглося, звичайно, ще з радянських часів, коли тотальний дефіцит зробив росіян небачено винахідливими. Росіяни, на загал, неймовірно практичні, однак практичні в цілком інший спосіб, ніж фіни; практичні в тому сенсі, що переймаються проблемами, коли ті з'являються, і тоді поступово беруться за їхнє розв'язання, не вибудовуючи якихось глобальних рішень і заготовок для тих рішень заздалегідь. Російські дачі приклад тому — їх ніколи не добудовують до остаточного вигляду, що дає більший простір фантазії. Завжди потішно показувати російські дачі фінським інженерам, які з роззявленими ротами оглядають немислимі й у фінських очах цілком приголомшливі споруди з божевільними пропорціями й чудернацькими прибудовами.
Інший приклад про автомобілі. Найкраща властивість зневажених на кожному кроці Жигулів та, що будь-який нормальний російський дядько може полагодити нескладні негаразди самостійно. Бо ж це авто — сама механіка, жодної електроніки. Та й взагалі, росіяни рідко бувають безпорадними, коли щось ламається, — у Росії до перманентних негараздів звикли. Рано чи пізно доводиться ремонтувати все. Дуже рідко речі ремонтують грунтовно, надовго; російська лазничка може бути напхом напхана всілякими тимчасовими пристроями, які винайшов господар.
Я часто замислююся, у чому причина оцього російського небажання планувати рішення заздалегідь? Воно виявляється у різних ситуаціях. Мої російські друзі, наприклад, не люблять узгоджувати зустрічі далеко наперед. Замість того, щоб умовитися: «Зустрічаємося завтра о восьмій вечора в Пропаганді», вони домовляються: «Здзвонимося завтра після обіду й вирішимо, де й коли зустрічаємося». Якщо ж уже про щось домовлено, треба неодмінно зателефонувати ще раз у день зустрічі, упевнитися, чи в планах нічого не змінилося. Інакше несподівано може трапитися так, що плани таки змінилися, і тоді сам собі будеш винний: з'явишся на зустріч, не переконавшись, чи твій приятель або товаришка справді вільні того дня, а вони не прийшли...
На думку спадає лише одне пояснення: упродовж століть росіяни жили в суспільстві, де ніхто і ні в чому не мав цілковитої певності, а несподівані повороти долі ставалися ледь не щодня. Навіщо витрачатися на солідний ремонт будинку, якщо тебе щомиті можуть з нього викинути. Навіщо домовлятися аж за цілу добу наперед, якщо завтра я можу померти?
Російський фаталізм робить життя гнучкішим і дає більший простір для швидкої зміни рішень. Це, в принципі, дуже практично: оскільки трапитися може все на світі, навіщо планувати заздалегідь.
Навіть подорожувати росіяни люблять без детально розробленого маршруту. Вислів «вирішимо на місці» типовий для обговорення спільних поїздок з російськими друзями. Вони просто вирушають у дорогу, а там буде видно, як розвиватимуться події. Тоді простіше припасувати власні плани до нових обставин.
А ось у робочих ситуаціях треба бути дуже обережним з усіма цими «вирішимо на місці». Коли восени 2006 року в Петербурзі ховали Марію Федорівну — данську принцесу Дагмар, раптом з'ясувалося, що я спізнилась з акредитацією: поховання збіглося у часі з іншим відрядженням, яке потім скасували. Тоді я зателефонувала до данського міністерства закордонних справ, яке миттю остудило мій запал.
— Жодного шансу. Місць для преси більше не залишилося, — повідомили мені.
Та я таки додзвонилася до Ірини, відповідальної за контакти з пресою в адміністрації Санкт-Петербурга. Вона пообіцяла все влаштувати.
— Приїжджайте, вирішимо на місці!
Ми з оператором зібрали апаратуру й вирушили в дорогу. Коли я заявилася до прес-центру, де. за словами Ірини, нас вже мала чекати акредитація, почалося справжнє пекло... Розшукати Ірину було марною справою. Прес-центром керувала Ксенія з російського міністерства культури, і її анітрохи не цікавило, що наобіцяли якісь ідіоти з адміністрації.