Я жила в багатьох країнах, але ніде не почувалася такою живою, як у Москві. Місто без кінця і краю. І водночас тут усе зовсім поряд. Життя і смерть. Сучасність і традиція. Злидні й розкіш. Висока культура і кіч.
Життя крихке. Щастя зрадливе. Усе, що маєш, будь-якої миті можуть відібрати — рубль обвалиться, урядники вирішать знести твій дім, бізнес доведуть до банкрутства. А трапиться так, не буде на кого опертися, окрім друзів та рідних, з якими ти — будемо сподіватися — зберіг добрі стосунки. Твоє буття беззахисне, жодні гаті не врятують...
Це жорстоко, це крає серце і це велично водночас. Навряд чи змогла б я прожити тут усе своє життя.
Коли я тільки приїхала до Москви, не могла позбутися мук сумління, проходячи повз жебраків у метрі. Особливо зворушували пенсіонери — до сліз. Та з часом я звикла до них, як і всі москвичі. Водночас я дуже гостро усвідомлюю, що живу ледь не в розкошах поряд із зубожілими людьми. З моральної боку це негідно, але що я можу вдіяти. Якщо ж дивитися з особистого кута зору, чи маю я право проходити повз тих, хто старцює, не давши їм милостиню?
З іншого боку: намагатися відкупитися від свого сумління копійкою, дарованою старцеві, — не що інше, як самообман. Окрім того, жебрацтво — бізнес, принаймні в тому разі, коли старцюють малі діти.
Для мене можливе єдине розв'язання проблеми — регулярно давати гроші зубожілим пенсіонерам. їм їх бракує, це я, принаймні знаю достеменно.
Більшість москвичів іноді байдуже тицяють дрібняки в руку жебракам і квапляться далі. Злидні — частина життя. Несправедливість і жахіття існування — частина суспільства. Москвичі не вважають своїм обов'язком якось боротися з несправедливістю, їм головне самим не потрапити в лапи несправедливості.
— Я приїхала до Москви без копійки в кишені. Влаштувалася на роботу й стала на ноги. Неправда, що в Росії можуть вижити тільки багаті, — каже моя подруга Ольга.
Вона переїхала до Москви з Кандалакші, вивчала іноземні мови в інституті, який закінчила з червоним дипломом, тобто з відзнакою. Нині працює на одній німецькій фірмі. На початку вона заробляла саме стільки, скільки коштувала оренда її помешкання — п'ятсот доларів. Ольга з чоловіком, викручувалися, як могли, заощаджуючи кожну копійку. Тепер їй підвищили платню, і вона може дозволити собі невеличку розкіш, як-от інтернет удома й місячний абонемент у тренажерній залі. Рівень життя зростає, хоч повільно, але неухильно, проте Ользі нічого не дістається задарма. Тому вона не розуміє, чому повинна відчувати солідарність з ізгоями суспільства — їй самаій доводиться щодня боротися за власне виживання.
Москва — місто вульгарно багатих та зубожілих людей. І все ж небезпека тут загрожує не більше, аніж у будь-якому іншому місті світу такого ж масштабу. За певних обставин між незнайомими людьми виникає тендітна довіра, яка особисто мені видається неймовірною. Скільки разів уночі, у п'ятницю або суботу, я вирішувала їхати додому з бару чи з гостини, виходила надвір, зупиняла перше-ліпше авто, домовлялася про ціну й сідала до водія. Так роблять усі. У Москві купа «чорних» таксі, самотні жінки сідають уночі до цілком незнайомих водіїв. У Гельсінкі, Стокгольмі чи Осло я б зроду не сіла в авто до незнайомця, а в Москві — жодних проблем!
Водії таксі переважно кавказці або вихідці з Середньої Азії — люди, які приїхали до Москви, щоб прогодувати свої родини. Вони часто охоче показують світлини дружин та дітей, яких бачать лише кілька разів на рік. Ці чоловіки смертельно стомлені й виснажені, але вперто ніч за ніччю ведуть борню з утомою, щоб вислати додому грошей, вивчити в університеті дітей — дати їм ліпше життя. Коли я розповідаю їм, що бувала в їхніх країнах у відрядженні, вони невимовно радіють, потішені такою честю. Небагато москвичів виказують хоч якесь зацікавлення до колишніх радянських провінцій.
Кажучи «Щасливо!» на прощання й зачиняючи за собою дверцята авта, я часто відчуваю окриленість, вдячність та радість. Радість від цієї теплої, людяної зустрічі посеред ночі, посеред метушливої Москви, зустрічі, яка ніколи-ніколи не повториться.
Як журналіст, я часто опиняються у складній ситуації, не знаючи, як описати нинішню Росію. У Фінляндії міцно усталилося уявлення про Росію як про оплот дикого капіталізму. Здається, навіщо додавати факти, як-от про безхатченків, які тільки підтвердять вироблені погляди. Мабуть, ліпше розповісти про щось, чого фіни не знають, скажімо, про таких людей, як Ольга, про амбіції молодого покоління простих росіян і про дивовижну здатність триматися на плаву.