Там, де Нева розливається і впадає у Фінську затоку, розташувався фешенебельний яхт-клуб з дискотекою просто неба. Напої продають у наметах, а на березі стоять розкішні канапи, на яких можна розлягтися в перервах між танцями.
Ми танцюємо до четвертої ранку, коли нічний клуб вже зачиняється. Потім беремо таксі до вишуканого азербайджанського ресторану на Васильєвському острові, замовляємо там кавказькі закуски, грузинські хачапурі й шашлика. Ілля, звісно ж, подбав про рахунок.
Ілля — успішний бізнесмен, може дозволити собі частувати. І частує. По-російському — на широку ногу, з чарівливою невимушеністю, не даючи нікому шансу на протест. Зазвичай платить він не за якісь там дрібнички. Приватна прогулянка катером нічним Санкт-Петербургом, пиятика увесь вечір і заключний акорд — вечеря на десять персон.
Я, урешті-решт, таки засвоїла урок і більше не намагаюся пропонувати свою лепту для оплати посиденьок. Натомість голосно, з захватом дякую Іллі. Наступного дня не втомлююся повторювати, як фантастично було вчора і як класно Ілля все для нас влаштував. У Росії важливо висловлювати вдячність, висловлювати свої почуття, хвалити...
Якби Ілля не володів укупі з партнером успішною фірмою, йому була б не по кишені така щедрість. Та це однаково не завадило б йому частувати. Частувати — надзвичайно важливо, надто чоловікам. А якщо чоловік при грошах, частувати треба з розмахом. І не лише задля того, щоб задемонструвати свою заможність, навпаки, так має бути, це природно і крапка! Грошовиті люди повинні якось сигналізувати про це своїм стилем життя, тобто матеріальними символами: дорогими автомобілями, ексклюзивними годинниками, взуттям від відомих виробників. А ще важливіше демонструвати багатство своєю поведінкою. Ніколи не цікавитися, що й скільки коштує. Ніколи не дивитися на цінники й не переглядати ресторанних рахунків. Завжди залишати щедрі чайові, незалежно від рівня обслуговування.
Звичайно, бувають винятки. Багаті шахраї, як, скажімо, олігарх Роман Абрамович, часто фотографується у джинсах та шкіряній курточці. Він може собі на це дозволити. Але не можуть ті, хто належить до середнього чи нижче середнього класу. Вони мусять підтримувати імідж людей ліпше забезпечених, аніж вони є насправді. Навіть ті, у кого зроду нічого не водилося, окрім мідяків, радо вдають шурхіт банкнот.
Мене невимовно дратує, коли російський приятель, у якого — я знаю — у кишенях вітер свище, запрошує на вечерю і не дозволяє залишити чайові десятками. Негідно, мовляв. Давати треба щонайменше п'ятдесятирублеву банкноту. Заплатити чайові дрібняками — річ нечувана, жахлива, навіть якщо сума правильна, тобто становить десять відсотків від замовлення.
Та й взагалі, у Росії дуже важливий зовнішній бік вчинків і поведінки. Мобільний телефон є символом статусу, хоча ціни на мобілки суттєво знизились, і майже кожний вже може собі їх дозволити. Тому все залежить від моделі мобільного телефону...
Моя старенька зачовгана Нокіа 6310, найвдаліша модель з усіх випущених досі, неприховано дивує: чому іноземний журналіст користується моделлю десятилітньої давнини? Пояснення, мовляв я ще не бачила телефонної батарейки з такою тривалістю життя, наштовхується на цілковите нерозуміння. Бо росіянам йдеться не про практичні властивості телефону, а про те, якого іміджу він тобі надає.
Одна моя знайома взяла в банку позику, щоб придбати омріяну мобілку. Вона здобуває фах працівника культури й підробляє офіціанткою. Я вважаю не надто розумним кроком брати кредит на купівлю побутових речей у такій життєвій ситуації, але суть у тому, що це я не розумію сенсу її вчинку, Віра ж добре знає — вона інвестує у свій імідж. У такому місті, як Москва, це аж ніяк не викинені на вітер гроші.
Згодом вона і її хлопець придбали собі гірські велосипеди. Найдорожчої фірми, ясна річ. Довелося брати кредит. Кажу «довелося», бо варіант купівлі дешевших велосипедів просто не розглядався.
Виїхали мої друзі на тих великах раз чи двічі, і Віра зрозуміла, що Москва не найідеальніше місто для велосипедистів. Відтоді велосипеди припадають пилюкою на балконі одного з приятелів.
Росія — земля обітована матеріалізму. Більшість молодих росіян дуже мало пам'ятають комуністичну епоху, однак, спрагле бажання володіти речами, які колись були дефіцитними, передалося, видно, їм у спадок. Вони всі до одного експерти щодо брендів взуття, одягу, годинників, DVD-програвачів, айподів, стерео-приладів, пласких телеекранів. Мій хлопець гордо приніс додому й подарував мені на моє тридцятиліття DVD-плеєр фірми SONY, хоча дешевший корейський чи китайський був би практичніший з огляду на те, що «бачить» піратські DVD-диски. Левова частка дисків, які продаються у Москві, є піратськими копіями, тож тепер я не певна, чи зможемо ми подивитися ті фільми. Але це не головне для мого хлопця, якому хочеться мати шикарну вітальню, укомплектовану і телевізором SONY, і програвачем SONY.