— Як ся маєте? — чемно поцікавився я.
— Що? — перепитала тітонька Сал. — О-о, Мейзі, знайомся, це Чарлз Тодд. Що ви думаєте про Трітопса?
— Так собі, — сказав я.
Тітонька Сал стурбовано зазирнула у книжечку, і Біллі роздав напої.
— Будьмо! — сказала Мейзі Метьюз без особливого ентузіазму.
— До дна, — сказав Біллі, підносячи келих.
— Мейзі трохи не пощастило, — сказала тітонька Сал.
— Місіс Метьюз не на того поставила? — всміхнувся Біллі.
— Її будинок згорів дощенту.
Що й казати, вдалий початок розмови!
— Ой… я хотів сказати… — знітився Біллі. — Яке нещастя!
— Ви, здається, все втратили, Мейзі?
— Все, крім того, що на мені, — похмуро сказала вона.
— Хочете джину? — запропонував я.
— Дякую, любий.
Коли я повернувся з наповненими склянками, Мейзі увійшла в раж, описуючи свою біду:
— … Мене там, звичайно, не було, я гостювала у своєї сестри Бетті в Бірмінгемі, і раптом на порозі, з'являється цей поліцейський і розповідає, як їм важко було мене знайти. Але, звичайно, на той момент уже все згоріло. Коли я повернулася у Вортінг, то побачила лише купу попелу і димар, що стирчав посередині. Мені довелося докласти чимало зусиль, аби з'ясувати, що сталося, зрештою вони сказали, що в домі щось там загорілося, але вони не знають, яка причина цього загорання, бо два дні нікого не було вдома.
Вона взяла джин, усміхнулася ні до кого і вела далі.
— Отже, я була як божевільна, признаюсь вам, ще б пак — отак усе втратити, і я спитала, чому вони не скористалися морською водою, адже море було поряд, під самим тамариском, внизу — схил; вони ж, певна річ, відповіли, що не могли нічого врятувати, бо не було води, — а цей пожежник, якому я поскаржилася, сказав, що вони не скористалися морською водою, бо, по-перше, вона все роз'їдає, а по-друге, помпи всмоктуватимуть морські водорості, черепашки тощо, та й взагалі був відплив.
Я ледве стримував непристойне бажання розсміятися. Вона все-таки відчула це.
— Звичайно, любий, вам смішно, але ж ви не втратили всіх своїх скарбів, які призбирували бозна-відколи.
— Мені дуже шкода, місіс Метьюз. Мені не здається це смішним. Це просто…
— Я розумію, любий, з вашого погляду це може бути смішно, кругом вода і немає чим залити вогню, але, повірте мені, я просто не тямила себе.
— Здається, я зроблю маленьку ставку на Трітопса, — сказала тітонька Сал замислено.
Мейзі Метьюз якось непевно подивилася на неї, а Біллі Пайл, який уже наслухався про цю пожежу, ляснув мене по плечі й сказав «та-ак», що було сигналом подивитися новий заїзд.
«Належне я віддав», — подумав я і вийшов, щоб подивитися на перегони з верхньої трибуни, де б мене ніхто не чув і не бачив.
Трітопс упав і прийшов останнім, накульгуючи. Не поталанило його власникові, жокею і тітоньці Сал. Я спустився вниз до демонстраційного майданчика, щоб подивитися на чемпіона, що кружляв перед своїм забігом, але мені й на думку не спадало його малювати. Мені здавалося, що для сюжету він уже не підходить, бо ринок;: затоварено його зображеннями.
Пообідній час, як завжди, минув швидко. Я трохи виграв, трохи програв, але грішми не виміряєш усього, що мені вдалося побачити. Під час останнього забігу я угледів, як до мене на трибуну піднімається Мейзі Метьюз. Яскраво-червоне пальто, атмосфера лоску і привітне обличчя — тут не можна було помилитися. Вона зупинилася на сходинку нижче і дивилася на мене знизу вгору. Абсолютно самовпевнена, хоча й з дрібкою сумніву.
— Це часом не ви, — сказала вона, — той молодий чоловік, з яким ми нещодавно були в барі разом з Сал і Біллі?
— Так, ви маєте рацію.
— Я не була певна, — сказала вона, і при цьому її сумнів розвіявся. — Тут ви на вигляд старший..
— Різниця в освітленні, — погодився я. Вона також виглядала старшою років на десять. «їй десь п'ятдесят з гаком», — подумав я. Світло бару завжди ошукує.
— Мені сказали, що ви художник.
У тому, як вона вимовила це, відчувалося деяке несхвалення.
— М-м, — промимрив я, спостерігаючи, як ішли кентером скакуни на шляху до фінішу.
— Мабуть, не багато заробляєте, любий?
Я усміхнувся їй, мені сподобалася її простота.
— Це залежить від того, хто ти. Пікассо не нарікав.
— Скільки коштувало б, якби ви намалювали картину для мене?
— Яку картину?
— Ви, любий, можете сказати, що це страшно звучить, і я гадаю, що це правда, але мені так вранці подумалось, коли я йшла сюди, атож, це божевілля, я розумію, але, гадаю, — це через ту страшну картину, те згарище з комином посередині, спалений живопліт на тлі моря… спершу я мала намір найняти місцевого фотографа, котрий фотографує весілля і таке інше, щоб зробити фотографію у кольорі, бо коли все це розчистять і відбудують, ніхто й не повірить, наскільки це страшно було, а тепер… картину я хочу повісити в новому будинку, щоб усі бачили.