— Ого! — сказав Д. Дж.
— Око художника, любий, — сказала Мейзі захоплено. — Ніколи нічого подібного не зустрічала.
Д. Дж. сказав, що у їхньому відділі розслідування такого немає, і Гаррі погодився.
— Гаразд, — сказала Мейзі гнівно. — Я здогадуюся, що ви шукаєте слідів підпалу, тоді чому ви думаєте, що будь-хто при здоровому глузді захотів би дощенту спалити моє улюблене житло і всі мої скарби? Цього я не можу збагнути.
Звичайно, Мейзі, досвідчена Мейзі, насправді не була така наївна. Я вловив її швидкий погляд, яким вона окинула мене, і зрозумів це. Д. Дж. нічого не помітив і лише розводив руками, уникаючи пояснень. Я утримався від усмішки, і Мейзі це помітила.
— Як ви уявляєте свою картину? — запитав я. — Сонячний день? Хмарно, похмуро?
Вона подивилася на чисте небо.
— Трохи драматизуйте, любий, — сказала вона.
Після обіду Д. Дж. і Гаррі крок за кроком обстежували згарище, а я намагався надати своїй картині трохи готичної романтичності. Рівно о п'ятій усі ми закінчили роботу.
— Уже шабаш? — саркастично запитав Д. Дж., спостерігаючи, як я пакую валізу.
— Увечері в освітленні переважає жовтий колір.
— Ви будете тут завтра?
Я кивнув.
— А ви?
— Можливо.
До зупинки я йшов пішки, а до «Біч-готелю» дістався автобусом, почистив пензлі, подумав трохи і о сьомій зустрівся з Мейзі внизу у барі, як і вмовлялися.
— Ну що, любий, — сказала вона, як тільки перший джин і тонік теплом розлилися по тілу. — Вони знайшли що-небудь?
— Анічогісінько, наскільки я міг бачити.
— Це добре, любий.
Я перехилив свою порцію і обережно поставив склянку.
— Не зовсім, Мейзі.
— Чому?
— А що саме з ваших скарбів згоріло?
— Може, для вас вони мало що важать, але у нас стільки гарного було пов'язано з ними, тож і після смерті Арчі мені було приємно зберігати ці речі. Що там було? Ну от, наприклад, колекція старовинних списів, власність старого лорда Стекерса, я свого часу доглядала за його племінницею, і ціла стіна чарівних метеликів, на яких приходили дивитися професори, і кута залізом брамка між холом та вітальнею зі старого будинку леді Тіт, шість казанків з якогось ірландського замку, дві високі вази з вензелями Анжеліки Кауфман на накривках, що колись належали кузенові Мата Харі, вони справді були, любий, і мідяний камінний екран зі срібним опуклим орнаментом, страшенно незручний для полірування, і мармуровий стіл з Греції, і срібний самовар, яким користувалася королева Вікторія, є, та що там, любий, це тільки для початку.
— Страхова компанія має повний список речей?
— Так, любий, а чому це вас цікавить?
— Тому, — сказав я з жалем, — що, як мені здається, багатьох речей у будинку не було, коли він горів.
— Що? — Мейзі була щиро вражена. — А де ж вони поділися?
— З того, що сказав Д. Дж., я зрозумів, що вони шукають рештки згорілих речей, але я сумніваюсь, чи знайшли вони що-небудь.
— Д. Дж.?
— Містер Легланд. Старший з них.
Внутрішня боротьба недовіри та гніву змусила Мейзі випити два подвійних джини. Недовіра, зрештою, перемогла.
— Ви щось неправильно зрозуміли, любий, — промовила вона нарешті.
— Можливо.
— Недосвідченість молодості, звичайно.
— Хай буде так.
— Звичайно, все було на місці, любий, коли я на тім тижні, у п'ятницю, поїхала до Бетті, з якою так давно не бачилася; і сміх і гріх, як подумати, — ви ж не сидітимете вічно вдома, щоб не допустити пожежі й загибелі будинку, тоді треба б відмовитися від будь-яких поїздок, в тому числі й від подорожі до Австралії.
Вона замовкала, щоб перевести подих. «Випадковий збіг», — подумав я.
— Це просто диво, любий, що я прихопила з собою до Бетті більшість своїх коштовностей, бо я ніколи раніше такого не робила; Арчі, звичайно, наполягав, що так безпечніше, він завжди був такий завбачливий, поміркований і милий.
— Австралія? — перепитав я.
— Так, любий. А що тут такого? Я поїхала туди навідати сестру Арчі, вона жила там бозна-скільки і почувалася одинокою відколи повдовіла, бідолашна; мені дуже цікаво було поїхати, бо я, власне, ніколи не зустрічалася з нею, ми лише обмінювалися поштівками, і я пробула в неї півтора місяця. Вона хотіла, щоб я залишилася, а ми так ладнали, як гас і вогонь… О любий, зрозумійте мене правильно, просто до слова прийшлося, ну, цей вогонь… я кажу, що хотіла повернутися до свого будиночка над морем і все обміркувати; атож, любий, звичайно, в цю подорож я прихопила і свої коштовності.
— Може, ви й Маннінгза купили, коли були в Австралії? — запитав я знічев'я.