— Вона… ніколи… вдома… п… п'ятницями, — пробелькотів він.
— Знаю.
— О ш… шостій. О ш… шостій годині вона поверталася… додому. Завжди.
— Зараз принесу бренді, — сказав я.
— Вона не мала… бути тут…
Я насилу підвівся з підлоги і пішов до їдальні; тільки тут я збагнув нарешті, що означає ота порожня вітальня. У цій кімнаті теж були голі стіни, голі полиці, повисовувані й поскидувані на підлогу порожні шухляди. Ні срібних оздоб, ні срібних ложок, ані виделок. Зникла колекція старовинної порцеляни. Натомість — купа стягнутих зі столу скатертин, серветок і бите скло.
Дім мого кузена пограбовано. І Регіна… Регіна, яка ніколи п'ятницями не бувала вдома… чомусь прийшла…
Я підійшов до розграбованого буфета переповнений гнівом, ладен порозбивати голови всім отим пожадливим і немилосердним негідникам, що так цинічно і жорстоко знищують зовсім незнайомих людей. Співчуття — це заняття святих. Я ж відчував лише зненависть, люту і нещадну.
Мені пощастило знайти дві вцілілі склянки, але жодного трунку. Обурений, я вийшов через двері-млинок на кухню і налив води в електричний чайник.
І в цій кімнаті повсюди видніли сліди грабунку. З полиць геть-чисто все було зметено. Які ж скарби, — дивувався я, — сподівалися знайти злочинці на кухні? Я нашвидкуруч заварив дві чашки чаю, порився у шафочці, де Регіна тримала прянощі, і, знайшовши бренді, відчув безглузду радість, що воно ще залишилося. Тут принаймні негідники дали маху.
Дональд все ще нерухомо сидів на східцях. Я втиснув. Йому в руку чашку з міцним солодким напоєм, наказав випити, і він випив.
— Вона ніколи не бувала вдома… п'ятницями, — вже вкотре повторив він.
— Авжеж, — погодивсь я та й замислився: скільки ж людей знали про те, що її п'ятницями не було вдома?
Ми повільно допили чай. Я забрав у Дональда чашку, поставив разом зі своєю на підлогу і знову сів біля нього. Переважна більшість меблів, що стояли у холі, — пропала. Невеличкий шератоновий письмовий стіл… оббитий шкірою стілець… годинник дев'ятнадцятого століття у масивній оправі…
— Боже мій, Чарлзе, — сказав він.
Я глянув на нього. В його очах стояли сльози, на обличчі застиг невимовний біль. А я нічим, нічим не міг зарадити його горю.
Цей жахливий вечір, здавалось, ніколи не скінчиться. Уже звернуло за північ. Поліцейські, — подумав я, — люди чемні, добре знають свою справу і не такі вже й черстві. Та нібито головне для них — лише схопити, злочинців, а не втішати потерпілих. Мені здалося також, що в багатьох їхніх запитаннях вчувалися нотки сумніву: мовляв, а чи не самі домовласники зумисне влаштували пограбування, аби лише дістати добру страховку і замести всі сліди?
Дональд, здавалося, нічого цього не помічав. Він відповідав стомлено, ніби механічно, іноді, перш ніж відповісти, робив довгі паузи.
Так, усе, що вкрадено, було добре застраховане.
Так, майно було вже застраховане багато років.
Так, він був у своїй конторі цілий день, як завжди.
Так, він виходив перекусити. Сандвічами у пабі.
Так, він працює в агентстві довозу вина.
Його контора в Шрусбері.
Йому тридцять сім років.
Так, його дружина набагато молодша. Їй двадцять два.
Про Регіну він говорив затинаючись, ніби язик і губи не слухались його: «Вона завжди… п'ятницями… працювала в магазині кві… квітів… у своєї при… приятельки».
— Чому?
Дональд неуважно подивився на поліцейського інспектора, що сидів навпроти за обіднім столом. Стільці від старовинного обіднього гарнітура зникли. Дональд сидів у плетеному кріслі, принесеному з солярію. Інспектор, констебль і я розмістилися на кухонних ослонах.
— Що?
— Чому вона саме п'ятницями працювала у магазині квітів?
— Їй… Їй… по… подобалося…
Я різко перебив:
— Вона була квіткаркою ще до того, як вийшла за Дональда. Їй подобалося бути при ділі. У п'ятницю вона завжди виготовляла різні композиції з квітів для дансингів, для весільних урочистостей… — «І жалобні вінки теж», — подумав я, але не міг цього сказати.
— Дякую, сер, однак я певен, що містер Стюарт може відповідати сам.
— А я певен, що не може.
Поліцейський інспектор повернувся, уп'явшись у мене очима.
— Адже він у шоковому стані, — закінчив я свою думку.
— Ви лікар, сер?
В його голосі почувся відтінок чемної недовіри, що, безперечно, відповідало його професії. Я нетерпляче покрутив головою. Він глянув на Дональда, міцно стулив губи і знову повернувся до мене. Його прискіпливий погляд ковзнув по моїх джинсах, вицвілій джинсовій куртці, жовто-коричневому светрі, дорожніх черевиках і зупинився, на обличчі. Видно було, що я не справив на нього враження..