— Вони торочать, що це підпал, а я сказала, чому вони тільки тепер так вирішили, а раніше дотримувалися іншої думки; виявляється, через те, що цей Легланд не спромігся розшукати у попелі мої скарби чи хоча б їхні сліди. І вони сказали мені, що навіть якщо я й не продала речі ще раніше, то я вмовилася, щоб їх украли і спалили будинок у той час, коли я була у Бетті, і далі в тому ж дусі, ще й запитували, кому я заплатила за цю роботу; тим-то я дедалі більше розлючувалася, і якби мені трапилося щось під гарячу руку, то я пожбурила б у них.
— Вам зараз потрібне одне — випити міцного джину.
— Я сказала їм, що вони повинні дізнатися, хто це зробив, замість цькувати таку, безпорадну жінку, як я, і що більше я думала про злодія, котрий входить у мій дім і краде мої скарби, а тоді підло розводить вогонь, щоб замести сліди, то лютішою я ставала. Тим більше у присутності цих бовдурів, — нездатних бачити далі свого носа.
Я слухав її гнівну сповідь і думав, що гнів її, звичайно, непідробний, але вона явно намагається розпалити себе, коли бачить, що її обурення ось-ось може згаснути. В усякому разі, здавалося, вона чомусь відчувала потребу постійно перебувати у стані скривдженої цноти.
Цікаво, чому? І тільки-но на якусь мить припинився потік гарячої лави, я сказав:
— Сподіваюсь, про Маннінгза ви не прохопилися?
Червоні плями на її щоках аж спалахнули.
— Я ще не схибнулася, — сказала вона уїдливо. — Якби я сказала про це, вони б напевне взяли під сумнів решту моїх слів.
— Люди кажуть, — промовив я обережно, — що злодій найбільше шаліє тоді, коли його звинувачують у тому, чого він не зробив.
Якусь мить здавалося, що зараз я стану мішенню її ненависті, коли вона дивилася на мене гнівними очима, але раптом її осяяло, і вона відчула гумор моїх слів. Складки біля рота-розгладилися, погляд пом'якшав і прояснився, а через секунду-другу вона журливо всміхнулася.
— Так, любий, коли я над цим замислююся, мені здається, що ви маєте рацію.
Усміх повільно перейшов у хихикання.
— Ну що, вип'ємо джину?
Маленькі виверження вулкана тривали далі, коли ми пили джин і коли потім обідали, але вулкан уже не вивергав лаву, а тільки жеврів.
— А ви зовсім не здивувалися, любий, коли я сказала, що поліція думає про мене, — кинула вона на мене гострий погляд, тримаючи в руках чашку з кавою. Очі сторожкі й запитливі.
— Розумієте, щось дуже схоже спіткало і мого кузена. Надто схоже: в багатьох моментах. Якби ми вмовилися про зустріч, то я хотів би, щоб ми поговорили всі разом.
— Але навіщо, любий?
Я пояснив. Цього разу вона вже гнівалася не так за себе, як за Дональда.
— Який жах! На тлі його страждань ви, мабуть, мене вважаєте страшенною егоїсткою.
— Я зовсім так не вважаю. Далебі, Мейзі. Я думаю, що ви гарна акторка.
Вона подивилася приязно і грайливо. На мить я уявив собі, якою вона була з Арчі.
— Є ще одна справа, любий — сказала вона ніяково. — Після всіх цих подій, після всього, що було сказано, мабуть, з картиною ми відкладемо. Я вже не хочу мати собі згадки про ці руїни. Я хочу пам'ятати цей будинок таким, яким він був. Отже, може, я вам дам п'ятдесят фунтів, та й край. Як ви гадаєте?
Розділ п'ятий
Ми поїхали до Шропшира «ягуаром» Мейзі, по черзі сідаючи за кермо. У голосі Дональда по телефону не чулося ентузіазму на звістку про можливе моє повернення, але він був надто байдужий до всього, аби щось заперечити. Коли Дональд відчинив нам парадні двері, я був вражений.
Якихось два тижні тому я залишив його й поїхав до Йоркшіру. За цей час він схуд принаймні фунтів на чотирнадцять і постарів на десять років. Шкіра подекуди наче аж посиніла, повипиналися вилиці, і навіть волосся припорошило сивиною.
Тінь давнього Дональда робила над собою очевидне зусилля, щоб зустріти нас із належною чемністю.
— Заходьте, — запросив він. — Я тепер живу в їдальні. Та й ви, може, чогось вип'єте.
— Це було б чудово, любий, — сказала Мейзі.
Дональд глянув на неї побляклим зором і побачив те саме, що і я: тілисту доброзичливу даму з. гладеньким волоссям і дорогим убранням, її чепурний вигляд був десь на самій межі між вульгарністю та вишуканістю… Може, вишуканості було трохи більше.
Він подав мені знак рукою розлити напої, ніби йому це понад силу, і запросив Мейзі сісти. В їдальні впадала в очі перестановка: сюди перенесено широкий килим, усі крісла з солярію і кілька столиків зі спалень. Ми всі троє вмостились біля одного з цих столиків, бо мені треба було ставити запитання, і я хотів записати відповіді на них. Кузен байдужим оком стежив, як я дістаю нотатник і кулькову самописку.