— Доне, — звернувся я, — послухай, що розкаже Мейзі.
— Гаразд.
Мейзі цього разу була маломовна. Коли вона почала розповідати про купівлю Маннінгза в Австралії, Дональд ледь підвів голову: у нього пробудилась увага, і він переводив погляд з неї на мене. Мейзі закінчила, і на мить запанувала тиша.
— Отже, — сказав я нарешті, — обоє ви їздили до Австралії, обоє придбали Маннінгза, а невдовзі після повернення ваші домівки пограбовано.
— Дивовижний збіг, — сказав Дональд. Але він мав на увазі тільки збіг і нічого більше. — І ви приїхали з такої далечини, щоб лише про це мені розповісти?
— Я хотів поглянути, як ти поживаєш.
— О! Зі мною все гаразд. Дуже мило з твого боку, Чарлзе, — все гаразд.
Навіть Мейзі, яка досі його не знала, бачила, що не все гаразд.
— Де ти купував свою картину, Доне? Я маю на увазі адресу.
— Здається… у Мельбурні. В готелі «Гілтон». Навпроти крокетного майданчика.
Я засумнівався. Хоча в готелях справді дуже часто продаються картини місцевих малярів, Маннінгз там рідкість.
— Нас там зустрів хлопець, — додав Дон. — Заніс картину в номер. З галереї, де ми побачили її вперше.
— Якої галереї?
Він трохи напружив пам'ять, пригадуючи:
— Щось на зразок Галереї красних мистецтв.
— Може, назва лишилася на корінці від чека абощо?
Він похитав головою.
— Фірма продажу вина, з якою я мав діло, заплатила за мене, і, повернувшись додому, я переслав чек до їхньої контори у Великобританії.
— Яка саме фірма?
— «Монга Уайнярдз Пропраєтері Лімітід» з представництвами в Аделаїді та Мельбурні.
Я все це занотував.
— А що було на картині? Ти не міг би її описати?
У Дона був стомлений вигляд.
— Тема звичайнісінька — «Вихід на старт». Типовий Маннінгз.
— Моя картина така сама, — промовила здивована Мейзі. — Гарний довгий ряд жокеїв у формі на тлі притемненого неба.
— На моїй було тільки троє коней, — сказав Дональд.
— На найбільшому, можна сказати навіть, на найближчому жокеї на моїй картині була пурпурова сорочка й зелена жокейка, — пояснила Мейзі, — і, може, ви подумаєте, що я дурна, але це одна з причин, чому я її купила, бо коли ми, з Арчі розмірковували, що непогано було б купити коня й брати участь у перегонах в ролі власників, то вирішили вибрати пурпур і зелену жокейку за нашу форму… звичайно, якби такого сполучення ще ні в кого не було.
— Доне! — звернувся я до нього.
— М-м? О… троє гнідих ідуть кентером перед забігом… у профіль… один спереду, двоє позаду — трохи накладаються один на одного. На жокеях яскрава форма. Точно не пригадую. Біла огорожа іподрому й багато сліпучого неба.
— Який розмір?
Він трохи насупився.
— Не дуже великий. Внутрішньорамний розмір: двадцять чотири дюйми на вісімнадцять.
— А ваша, Мейзі?
— Здається, трохи менша, любий.
— Послухай, — сказав Дональд. — Куди ти гнеш?
— Хочу впевнитися, що збігів більше нема.
Він дивився на мене, але очі його не виражали ніякого певного почуття.
— Коли ми їхали сюди, — сказав я, — Мейзі переповіла мені все (майже, все), що стосується купівлі картини. Чи не міг би й ти розповісти, як купив свою? Може, ти, наприклад, спеціально розшукував Маннінгза?
Дональд провів стомленою рукою по обличчі, відверто не бажаючи завдавати собі клопоту й відповідати.
— Будь ласка, Доне, — попросив я.
— Ох… — Довге зітхання. — Ні, у мене не було взагалі ніяких намірів купувати будь-що. Ми просто завітали до Мельбурнзької художньої галереї. Ходили по залах і підійшли до Маннінгза, який там висів… Стояли й дивились на картину і розмовились із жінкою, що опинилась поруч, — як це буває в художніх галереях. Вона сказала, що неподалік, у маленькій комерційній галереї, продається інший Маннінгз, що його варто подивитись навіть просто так, не купуючи. У нас був вільний час, і ми пішли.
Мейзі аж рота роззявила.
— Але ж, любий, — сказала вона оговтуючись, — з нами — зі мною і моєю невісткою — все було так самісінько, хоч і не в Мельбурні, а в Сіднейській художній галереї. У них там висить чарівна картина: «Перед бурею»; ми стояли собі й милувались, аж цей чоловік якось так підійшов до нас і приєднався до…
Раптом я помітив, що Дональд уже геть зовсім виснажений — як це буває з хворою людиною, на яку напосідають здорові відвідувачі.
— Слухай-но… Чарлзе… сподіваюсь, ти не підеш з усім цим до поліції? Бо я… я не знаю… чи зможу витримати… всі ці… запитання.