— Але ж тобі тут подобається?
— Надзвичайно, друже. Сідней — це як регбі: навальність, натиск і трохи вишуканості в загальних обрисах,
— А справи як?
— В Австралії тисячі малярів. Квітне промисловість по будівництву котеджів. — Він скоса зиркнув на мене. — Величезна конкуренція.
— Я не по славу сюди приїхав і не по гроші.
— Але я нюхом чую якусь мету, — сказав він.
— Як ти дивишся на те, щоб запрягти твою м'язову силу?
— До твого мозку? Як колись?
— То були розваги.
У нього брови поповзли вгору.
— А який у цьому ризик?
— За станом на сьогодні — підпал і вбивство.
— Боже.
Блакитний автомобіль граціозно мчав до середмістя. Хмарочоси виростали, як гриби після дощу.
— Я живу в протилежному кінці, — сказав Джік. — Далебі, це звучить банально. Провінційно. Що зі мною сталося?
— Вдоволення променіє з тебе крізь усі пори, — мовив я, усміхаючись.
— Авжеж. Ну, гаразд, уперше в житті я був справді щасливий. Гадаю, невдовзі ти виправиш це становище.
Автомобіль вибився на швидкісну автомагістраль, що вела до мосту.
— Якщо ти поглянеш через праве плече, — сказав Джік, — то побачиш тріумф уяви над економікою. Як у літаку «Конкорд». Хай живе безумство, бо тільки воно здатне кудись нас привести.
Я подивився. Це був оперний театр, невиразний натяк на нього, сірий від дощу.
— Удень він мертвий, — сказав Джік. — Це нічна пташка. Фантастично.
Над нами зметнулась велика мостова арка, камерна, як сталеве мереживо.
— Це єдиний рівний відтинок дороги в Сідней, — сказав Джік.
По той бік мосту ми знову поїхали вгору.
Ліворуч, ледь помітний спочатку за знайомими для ока висотними будівлями, з'явився у всій своїй пишноті масивний, сяйний червоногарячий будинок; вздовж кожної його стіни бігли правильні ряди широких прямокутних вікон із круглявими кутками, в які було вставлене скло «під бронзу».
Джік усміхався.
— Обриси двадцять першого сторіччя. Уява і сміливість. Я люблю цю країну.
— Де подівся твій природний песимізм?
— Коли сонце сідає, ці вікна жахтять золотом. — Ми залишили блискотливу потвору позаду. — Це водогосподарче управління, — сказав Джік уїдливо. — Їхній начальник об'якорює своє судно поруч з моїм.
Дорога вела під гору, а потім з гори, за місто, крізь тісні шереги двоповерхових будиночків, крівлі яких з літака здавалися великим червоним картатим килимом.
— Є одна заковика, — зітхнув Джік. — Три тижні тому я одружився.
Заковика жила з ним на судні, пришвартованому разом з колонією таких самих біля рогу, який Джік називав Стрілка: не важко було зрозуміти, чому — принаймні на чає — світова журба відступила.
Вона не була ні простушка, ні красуня. Довгобразе обличчя, шатенка, фігура нівроку і практичний крій вбрання. Нема того стилю чи безпосередньої жвавості метелика, що були у Регіни. Мене теж своєю чергою критично обстежили ясно-карі очі, у їхньому погляді світився розум, і це справило на мене враження.
— Знайомся, Тодд, це — Сера, — відрекомендував Джік. — Сера, це Тодд.
Ми привіталися, вона запитала, як я долетів, і я відповів, що добре. Наскільки, я зрозумів, на її думку, ліпше було б, якби я залишився вдома.
У Джіковому кечі, завдовжки в тридцять футів, що відплив з Англії, схожий на гібрид майстерні з крамничкою дрібних товарів, скрізь впадали в око фіраночки, подушечки та якась розквітла рослина. Джік відкоркував шампанське ти розлив його в сяйні тюльпаноподібні тумблери замість пластмасових кухликів.
— Їй-богу, — сказав він, — збіса приємно тебе бачити.
Сера ґречно приєдналася до тосту за мій приїзд, але я не переконаний, що їй теж було збіса приємно. Я вибачився за те, що так брутально порушив їхній медовий місяць.
— Хай йому грець, — щиро визнав Джік. — Надмірні домашні гаразди шкідливо впливають на душу.
— Залежить від того, — сказала Сера, — що тобі потрібно для подальшого життя — любов чи самотність.
Колись Джік потребував самотності. Мене цікавило, що він малював останнім часом, але в комфортабельній тепер каюті не було й сліду якогось пензля.
— Я тепер на сьомому небі, — заявив Джік. — Я міг би зайти на Еверест і стати на руках на його вершині.
— Не треба Евересту, стане камбуза, — сказала Сера, — якщо ти не забув купити річкових раків.
Коли ми жили разом, Джік куховарив, і схоже, що часи не змінилися. Саме він а не Сера швидко і вправно повідкривав бляшанки з раками, вкрив їх шаром сиру та гірчиці і примістив під рашпером. Саме він промив велике листя свіжої салати і порозкладав грінки, намащені маслом. Ми все це споживали за столом у каюті, а дощ періщив по ілюмінаторах та палубі, і вітер, що дедалі свіжішав, хлюпав у борти хвилями. За кавою, оскільки Джік наполягав, я розповів їм, навіщо приїхав до Австралії.