— Добре, сер. Як вас звуть?
— Чарлз Тодд.
— Вік?
— Двадцять дев'ять років.
— Професія?
— Художник.
Констебль без особливого ентузіазму занотував ці скромні дані у своєму записнику.
— Малюєте картини чи будинки фарбуєте?
— Картини.
— А що ви робили сьогодні, сер?
— Виїхав о пів на третю з Педдінгтона, а зі станції прийшов сюди пішки.
— Мета візиту?
— Просто так. Я завжди приїжджаю сюди раз чи двічі на рік.
— Добрі друзі, значить?
— Так.
Він якось непевно хитнув головою, повернувся до Дональда і почав сипати запитаннями, але вже ставив їх терпляче і без притиску.
— І о котрій годині ви звичайно повертаєтеся додому в п'ятницю, сер?
— Приблизно о п'ятій, — сказав Дон безвиразно.
— А сьогодні?
— Так само. — Болісна тінь пробігла по його обличчю. — Я побачив, що тут побували злодії… Подзвонив по телефону…
— Так, сер. Ми прийняли ваш виклик о сімнадцятій годині шість хвилин. А після того, як подзвонили нам, ви заходили до вітальні подивитися, що звідти вкрадено?
Дональд не відповів.
— Наш сержант знайшов вас там, сер, якщо ви пригадуєте.
— Чому? — промовив Дон з болем у голосі. — Чому вона прийшла додому?
— Я сподіваюся, що ми встановимо істину, сер. Ретельне, невідступне розпитування тривало довго, але, наскільки я зрозумів; не досягло своєї мети, лише довело Дональда майже до цілковитого виснаження.
Я, на свій сором, відчув звичайнісінький голод, бо не потурбувався про те, щоб поїсти у той день. З жалем я подумав про обід, на який покладав надії. Регіна не шкодувала для страв всіляких компонентів приправ, вина і, ніби між іншим, вміла приготувати чудовий обід. Регіна, зі своєю кучмою темного волосся і незмінною усмішкою, балакуча, легковажна і привітна. Безневинну дівчину спіткало таке лихо.
Увечері її тіло поклали у санітарну машину й повезли. Я чув усе це, але Дональд і знаку не подав, що розуміє, звідки той шум. Я подумав, що, може, його мозок вибудував своєрідний захисний бар'єр проти всього, що завдавало нестерпних мук, і це можна було зрозуміти.
Інспектор нарешті встав і розім'явся; від довгого сидіння на кухонному ослоні у нього заніміли ноги та спина. Він сказав, що залишить на ніч у будинку чергового констебля, а сам повернеться вранці. Дональд непевно похитав головою; він, очевидно, не розчув як слід його слів, і навіть коли поліція поїхала, все ще сидів у кріслі, як робот, неспроможний поворухнутися.
— Ходімо, — сказав я. — Ходімо спати.
Я взяв його за руку, допоміг підвестися і повів по сходах нагору. Він ішов, як сновида, не опираючись.
У їхній спальні панував розгардіяш, проте у кімнаті з двоспальним ліжком, приготованим для мене, все лишалося на своїх місцях. Він не роздягаючись упав крижем у ліжко, затулив руками очі й у страшенному відчаї поставив те запитання, яке ставлять собі страждальці всього світу і на яке немає відповіді:
— Чому? Чому це сталося саме з нами?
Я пробув у Дональда цілий тиждень, і за цей час на деякі запитання, — тільки, звичайно, не на це, — відповідь знайшлася.
Найпростіше було з'ясувати, чому Регіна завчасу повернулася додому. Вже давненько у неї з приятелькою-квіткаркою були напружені стосунки, аж ось нарешті вибухнула неприємна сварка, і Регіна відразу пішла. Вона виїхала десь о пів на третю і, певно, поїхала прямо додому, оскільки припускалося, що принаймні за дві години до п'ятої вона була вже мертва.
Про все це у напівофіційній формі повідомив Дональда поліцейський інспектор у суботу після обіду. Дональд вийшов у осінній сад і заплакав.
Інспектор Фрост[1], людина така ж холодна, як і його ім'я, тихо зайшов на кухню, зупинився поруч зі мною і став спостерігати за Дональдом, що стояв, похнюпившись, серед яблунь.
— Я хотів би довідатися від вас про стосунки між містером і місіс Стюарт.
— А що саме вас цікавить?
— Ну, як вони ладнали між собою?
— Хіба ви ще не зрозуміли?
Він відповів не відразу і якось невиразно:
— Сила переживання в горі не завжди точно вказує на силу почуттів у коханні.
— Ви так завжди висловлюєтесь?
Ледь помітна посмішка промайнула на його обличчі і згасла.
— Я процитував з підручника психології.