— Ходімо знайдемо сухіше місце, — сказав він. — Сюди, будь ласка.
Він повів мене вгору на один прогін східців, через вхідні двері, по широкому внутрішньому коридору, розташованому попід трибунами, повз швейцара, в уніформі та табличку з написом «Тільки для членів комітету» — до просторої прямокутної вигідної кімнати, що правила за невеличкий бар. Ідучи сюди, нам весь час доводилось перепрошувати, прослизаючи поміж групами пишно вбраних людей, але в самому барі було порівняно тихо й малолюдно. Групка з чотирьох осіб — двоє чоловіків і дві жінки — теревенили навстоячки, тримаючи біля грудей напівпорожні склянки, а дві жінки в хутрі уголос нарікали на холоднечу.
— Їм подобається повеличатись у соболиному манто, — захихикав Гадсон Тейлор, беручи дві склянки шотландського віскі й запрошуючи мене до маленького столика. — У роки, коли тепло, їм перемішуються всі карти.
— А що, в цю пору звичайно тепло?
— Температура в Мельбурні за годину може підніматись або падати на двадцять градусів. — Здавалося, він цим пишається. — Так, тепер щодо вашої справи. — Він поліз до внутрішньої нагрудної кишені й дістав згорнутий папірець. — Ось, прошу, тут усе для Дональда надруковано. Галерея називалась «Ярра Рівер Файн Артс».
— Я був би щиро вражений, якби було інакше.
— А чоловік, з яким ми мали справу, був такий собі Айвор Уексфорд.
— Який він з себе? — запитав я.
— Достеменно не пригадую. Адже це було ще десь у квітні.
Я хвильку подумав і витяг з кишені маленький нотатник для шкіців.
— Ви впізнаєте його, якщо я його намалюю?
Він розвеселився на цю пропозицію:
— Хтозна.
Я швидко накреслив м'яким олівцем пристойну подобу, Гріна, але без вусів.
Гадсон Тейлор вагався. Я домалював вуса. Він рішуче похитав головою.
— Ні, це не він.
— А оцей?
Я перегорнув аркуш і взявся до нового портрета. Гадсон Тейлор замислено мовчав, доки я старанно малював чоловіка з підвальної контори.
— Можливо, — сказав він.
Я зробив нижню губу трохи повнішою, додав окуляри в масивній оправі та зозулясту краватку-метелик.
— Це він, — здивовано промовив Гадсон. — У кожному разі я пригадую краватку-метелик. Вони сьогодні не часто трапляються. Звідки ви знаєте? Ви, либонь, зустрічалися з ним.
— Учора по обіді я обійшов кілька галерей.
— У вас справжній талант, — сказав він з цікавістю, дивлячись, як я ховаю нотатник.
— Практика, і нічого більше.
Роки бачення людських облич у вигляді різних форм, пропорцій і площин та запам'ятовування, в який бік усі ці лінії хиляться. Я вже міг би по пам'яті намалювати очі Гадсона. У мене ця схильність змалечку.
— Малювання — ваше хобі? — запитав Гадсон.
— І моя робота. Я здебільшого малюю коней.
— Справді? — Він подивився на портретні зображення коней, що прикрашали стінку. — На зразок оцих?
Я кивнув, і ми поговорили про малювання як засіб заробляти на життя.
— Може, я замовлю вам картину, якщо мій кінь добре пробіжить на Кубку. — Він усміхнувся, зовнішні куточки його очей гарно зморщилися. — Якщо він пастиме задніх, то краще я його пристрелю.
Він підвівся й запросив мене жестом іти за ним.
— Час наступного заїзду. Може, подивимося разом? Ми вийшли на денне світло посередині трибун, — під нами було велике квадратове обгороджене місце, куди виводилися на огляд учасники заїзду, там-таки розсідлувалися потім переможці. Мене розважало, що передні лави призначались тільки для чоловіків: дві пари, що йшли поперед нас, розділились, як амеби, і чоловіки пішли вниз ліворуч, а жінки — вгору праворуч.
— Підемо вниз, — показав Гадсон рукою.
— А вгору ми можемо піти лише у супроводі дами? — запитав я.
Він скоса подивився на мене й усміхнувся.
— Вас дивують наші звичаї? Ми й так можемо піти нагору.
Він пішов уперед і зручно вмостився серед переважно жіночого оточення, вітаючись з кількома людьми і по-приятельскому відрекомендовуючи мене як свого друга Чарлза з Англії. Відразу по імені, відразу приймають між себе, австралійський стиль.
— Бідна дівчина Регіна, вона теж не любила цього поділу за статтю, — сказав він. — Але це має цікаве історичне коріння. — Він захихотів. — Протягом майже всього минулого сторіччя управління в Австралії здійснювалося за допомогою британської армії. Офіцери й джентльмени залишали своїх дружин в Англії, але — така вже природа — всі вони зав'язували тут знайомства з жінками кепської репутації. Вони не хотіли, щоб їхні колеги офіцери бачили, наскільки вульгарний у них смак, і тому вигадали правило, за яким місця для офіцерів призначались лише для чоловіків, внаслідок чого їхні пупсики не могли претендувати на місця поруч з ними.