Ми хвилин із п'ять блукали в галереї, перш ніж хто з'явився. Тоді раптом розсунулася завіса з довгих смужок пластика на дверях, що вели кудись униз, і нечутно з'явився доглядач галереї.
— Вам щось сподобалося? — поцікавився він.
У голосі чути було, наскільки знудили його туристи і сподівання, що ми швиденько заплатимо і заберемось геть. Доглядач був маленький, апатичний і блідий, він мав довге волосся і великі темні очі з важкими стомленими повіками. Він був десь нашого з Джіком віку, але не такий статурний.
— У вас є ще якісь картини? — запитав я.
Він зиркнув на наше вбрання. На нас із Джіком були штани й сорочки, в яких ми ходили на перегони: ні краватки, ні піджака; проте продавцеві картин це здалося все-таки надійнішим, ніж просто джинсовий костюм. Без видимого ентузіазму він відхилив завісу із смужок, запрошуючи нас увійти.
— Ходімте зі мною, — сказав він.
Внутрішнє приміщення було яскраво освітлене завдяки прозорому дахові, а стіни поспіль позавішувані десятками картин. Очі в нас розбіглися. На перший погляд нас оточувала неймовірна різнобарвність творів датського інтер'єрного малярства, французьких імпресіоністів і портретів Гейнсборо. Але за другим разом впадало в око, що хоча це й оригінальні олійні полотна, — всі вони не належали До першорозрядних творів. Такі картини звичайно продають з позначкою «зі школи…», бо самі художники й не підписували їх.
— У цій кімнаті — всі європейці, — пояснив доглядач галереї. У голосі все ще відчувалася нудьга. Подумки я зауважив, що він не австралієць. І не англієць. Може, американець. Важко вгадати.
— Чи є у вас картини з кіньми? — запитав я.
Він зміряв мене довгим і спокійним приязним поглядом.
— Так, є. Але протягом цього місяця ми виставляємо роботи австралійців і другорядних художників з Європи. — В його вимові було чутно ледь помітне пошелескування. — Але якщо ви хочете побачити картини з кіньми, то вони у нас поскладувані отам на полицях. — Він показав на ще одну завісу з пластикових смужок, що висіла навпроти першої. — Ви шукаєте щось конкретне?
Я промимрив прізвища кількох австралійців, чиї праці оглядав у Мельбурні, його позбавлені блиску очі, здавалося, проясніли.
— Авжеж, у нас дещо є з цих художників.
Він провів нас крізь наступну завісу до третьої і — як на наш погляд — найцікавішої кімнати. Як доглядач і обіцяв, півкімнати займали щільно позаставлювані два ряди полиць. У другій половині розташувалась контора, а також пакувальна й окантовувальна служби. Просто перед нами засклені двері вели до закуреного й ніби висушеного садка, але й тут світло падало тільки з прозорого даху.
Біля засклених дверей стояв мольберт, а на ньому — повернуте до нас тильним боком невеличке полотно. Різні прикмети непомильно свідчили, що над полотном недавно працювали і щойно перервали роботу.
— Пробуєте свої сили? — поцікавився Джік і підійшов, щоб поглянути.
Блідий доглядач галереї аж скинув рукою, ніби хотів зупинити Джіка, і тут раптом щось у виразі Джіка потягло мене до нього, наче магнітом.
— Гнідий кінь (поворот у три чверті), його елегантна голова ледь піднята — неначе прислухається. На задньому плані — шляхетні обриси садиби. Решта картини — гармонійно закомпоновані дерева й лука. Робота, на мою думку, була вже більш-менш завершена.
— Це чудово, — сказав я у захваті. — Вона продається? Я хотів би її купити.
Завагавшись на якусь мить, доглядач відповів:
— Вибачте, але це малювалось на замовлення.
— Шкода! А ви не могли б мені продати цю й намалювати іншу?
Доглядач усміхнувся з жалем:
— Боюся, що ні.
— Дуже прошу, скажіть мені ваше прізвище, — мовив я щиро.
Йому це мимохіть припало до душі.
— Гарлі Ренбо.
— А тут є ще ваші роботи?
Він показав рукою на полиці.
— Одна-дві. Картини з кіньми всі в нижньому ряду проти стінки.
Ми всі троє заходилися витягати по одній картині, роблячи при цьому аматорські коментарі.
— Оця гарна, — сказала Сера, тримаючи маленьку картину, що зображувала тлустого сірого поні й двох старосвітських хлопців-селюків. — Вам подобається? — Вона показала її Джікові й мені.
Ми подивились.
— Дуже гарна, — сказав я прихильно.
Джік відвернувся, ніби вона його не зацікавила. Гарлі Ренбо стояв без руху.
— Ну, гаразд, — сказала Сера, стенувши плечима. — Я просто думала, що вона гарна. — Вона поставила її назад на полицю й витягла іншу. — А як вам ця лошиця з жеребцем? Мені здається — мила.