Через три години, коли вже стемніло, інспектор пішов. Я спостерігав за ним з верхнього поверху через вікно на сходовому помістку. Одразу ж біля вхідних дверей інспектора і переодягненого у цивільне констебля, що супроводжував його, перехопив розпатланий молодик з мікрофоном, і перш ніж їм вдалося обминути його і дістатися до своєї машини, зграя репортерів з дороги щодуху кинулась у сад через травник.
Я методично обійшов увесь будинок: позашторював вікна, перевірив, як вони зачинені, позамикав і взяв на засуви всі двері. Дональд, який усе ще сидів на кухні, запитав:
— Що ти робиш?
У нього було бліде і стомлене обличчя.
— Піднімаю мости.
— О-о!
Незважаючи на тривалу бесіду з інспектором, він, здавалося, став набагато спокійніший, панував над собою, і, коли я закінчив «блокувати» кухонні двері, що вели до садка, він сказав:
— Поліція хоче мати список усього, що пропало. Ти допоможеш мені скласти його?
— Звичайно.
— Ми хоч чимось займемось…
— Авжеж.
— У нас був опис майна, але він лежав у письмовому столі в холі. Вони забрали його.
— Гіршого місця для зберігання не придумаєш, — зауважив я.
— Приблизно так висловився і він. Інспектор Фрост.
— А як там твоя страхова компанія? Вона не має такого списку?
— Має, тільки найцінніших речей, ну, скажімо, картини та коштовності.
Він зітхнув.
— Усе інше було записане вкупі як «майно».
Ми почали з їдальні, і не без успіху. Засовуючи у сервант порожні шухлядки, ми тим часом намагалися пригадати, що містилося у кожній з них, і все це я записував з його уст. Тут раніше лежало чимало масивного столового срібла, що дісталося Дональдові у спадок і нажите було його родом у заможному минулому. Дональд любив старожитності, користувався ними просто-таки з насолодою, але тепер анітрохи не Обурювався пропажею, ніби разом з майном зникли і його емоції, голос його був байдужий і на той час, як ми впоралися з сервантом, навіть знуджений.
Він дивився на ряди порожніх полиць, де раніше зберігалася чудова колекція порцеляни початку дев'ятнадцятого століття, зовсім надломлений.
— Чи не все одно? — кинув Дональд похмуро і відвернувся. — У мене просто вже немає сили хвилюватися.
— А як же тоді бути з картинами?
Відстороненим поглядом він обвів голі стіни. Там, де висіли картини, чітко видніли світлі довгасті плями оливкової барви. У цій кімнаті вони тримали здебільшого роботи сучасних британських художників: Хокні, Бретбі, обох Лоурі і Спера, — створені, можна сказати, не в найкращі дні творчого натхнення авторів. Дональд незлюбив цих картин, казав, що вони «ріжуть око і створюють сумбур».
— Ти, мабуть, пам'ятаєш їх краще, ніж я, — мовив він.
— Пригадую деякі.
— Є щось випити?
— Тільки столовий бренді, — відказав я.
— Можемо випити вина.
— Якого вина?
— В льоху. — Він раптом широко розплющив очі. — Боже мій, я забув про льох!
— Я навіть не знав, що він у тебе є.
Він кивнув головою.
— Тому я і придбав цей будинок. Ідеальна вологість і температура для тривалого зберігання вина. У бордо і портвейн, що стоять там, вкладено чималі гроші.
У льоху, звісно, нічого не було. Тільки три ряди порожніх стелажів від підлоги до стелі і одна-однісінька картонна коробка на простому дерев'яному столі.
Дональд лише стенув плечима.
— Ну-ну… Оце-то так…
Я зняв накривку картонної коробки і побачив елегантно закорковані шийки пляшок з вином.
— Хоч цього вони не взяли, — сказав я. — Спохвату.
— А може, зумисне, — криво посміхнувся Дон. — Це австралійське вино. Ми привезли його з собою.
— Це краще, ніж нічого, — сказав я недбало, витягуючи пляшку і читаючи етикетку.
— Воно краще за багато інших сортів. Переважна більшість австралійських вин не мають собі рівних.
Я виніс ящик нагору і поставив на стіл у кухні. Східці s погреба вели у підсобку, де стояли пральні машини та інше господарське причандалля; у мене завше було таке враження, ніби це просто стінна шафа. Я замислено дивився на двері — нічим не примітна, пофарбована у білий колір панель, що зовсім не вирізнялася на загальному тлі.