— Гаразд. У кожному разі, днів зо два. Я нічого такого в цьому не вбачаю, якщо це вас заспокоїть.
— Безперечно, — сказав я вдячно.
— А це що таке? — запитав він, показуючи на розкладені на постелі закупки Джіка.
— Вигадка друга на тему мого вбрання для подорожі.
— Ви жартуєте?
— Він художник, — відказав я, ніби це пояснювало будь-які витівки.
Лікар повернувся за годину з документом для підпису; тут знов з'явилася рятівна кредитна книжка Джіка, що ледве витримала тягар поданого рахунку. Я тим часом повільно, через силу поодягав усе на себе й оце саме почав примірювати капелюха.
— Ви в усьому цьому збираєтесь їхати до аеропорту? — запитав він, не ймучи віри.
— Безперечно.
— А як?
— Думаю, на таксі.
— Дозвольте, краще я вас підвезу, — сказав він, зітхнувши. — Якщо вам стане дуже зле, ми зможемо повернутися.
Він їхав обережно, а губи тремтіли в усмішці.
— Той, хто має мужність з'являтися на людях у такому вигляді, не повинен думати про двох якихось душогубів.
Лікар турботливо висадив мене біля дверей до аеропорту й від'їхав сміючись.
Голос Сери перебив мені спогади.
— Тодде?
Я розплющив очі. Вона пройшла в кінець літака й стояла біля мого сидіння.
— Тобі не погано?
— М-м.
Вона занепокоєно поглянула на мене й пройшла до туалетного відділу літака. Доки вона повернулась, я встиг ще дещо придумати й зупинив її по дорозі назад, плеснувши в долоні.
— Сера… Вас вистежили до аеропорту. З Мельбурнзького аеропорту за вами теж дивитимуться. Скажи Джікові… скажи Джікові взяти таксі, викрити хвіст, позбутися його й повернутися іншим таксі до аеропорту, щоб сісти за кермо найнятої машини. Згода?
— А цей… цей хвіст… на літаку? — На саму цю думку вона занепокоїлася.
— Ні. Він телефонував… з Аліс.
— Гаразд.
Вона пішла наперед до свого місця. Літак приземлився в Аделаїді, люди вийшли, люди сіли, і ми знову знялись у повітря, щоб ще годину летіти до Мельбурна. На півдорозі Джік і собі прийшов у хвіст літака, щоб скористатися туалетом.
Ідучи назад, він теж на хвильку затримався біля мене.
— Ось ключі від машини, — сказав він. — Сідай і чекай на нас. У такому вигляді тобі не можна з'являтись у «Гілтоні», а сам ти ще не зможеш перебратися.
— Зможу.
— Не сперечайся. Я позбудуся будь-якого хвоста і повернусь. Чекай.
Він пішов не озираючись. Я взяв ключі й поклав їх у кишеню джинсів, а тоді почав думати про все приємне, щоб згаяти час.
Під час висадки я плентався далеко позаду Джіка й Сери. У цьому поважному місті фінансистів мої шати привертали набагато більше вражених поглядів, але мені було байдужки. Зніяковіння найкраще гамується втомою і тривогою.
Джік і Сера, несучи тільки ручний багаж, пройшли без зайвого галасу повз видачу багажу і попрямували до черги на таксі. Увесь аеропорт був заклопотаний, зустрічаючи пасажирів, які прибували напередодні Кубка, і — наскільки я бачив — лише одна особа була заклопотана тільки моїми друзями.
Я всміхнувся. Молодий і в'юнкий, як вугор, він прошмигнув крізь натовп і відштовхнув з дороги жінку з немовлям, щоб спіймати таксі. Я так і сподівався, що доручать цю роботу саме йому, бо він знав Джіка в обличчя. Це він линув йому в очі скипидаром у Художньому центрі.
Непогано, — подумав я. — Цей хлопець не дуже кмітливий, і Джікові неважко буде позбутися його.
Я трохи поблукав з безневинним виглядом і, не помітивши ніде ніякісінької небезпеки, помалу пішов на автостоянку.
Після Аліс Спрінгз вечір здавався прохолодним. Я відімкнув дверцята машини, заліз на заднє сидіння, зняв капелюха, з яким мені так поталанило, умостився й почав, чекати на повернення Джіка.
Їх не було години зо дві, — я вже закляк, усе здавалось незручним, і я почав лаятись.
— Даруй, — засапано сказала Сера, відчиняючи дверцята і падаючи на переднє сидіння.
— Довелось добряче попрацювати, щоб спекатись цій нишпорки, — сказав Джік, сідаючи до мене на заднє сидіння. — Як ти тут?
— Холодний, голодний і злий.
— Тоді все гаразд, — бадьоро сказав Джік. — Він причепився, як п'явка. Це той хлопець з Художнього центру.
— Так, я бачив його.
— Ми вскочили до «Вікторія Роял», наміряючись одразу вийти бічними дверима й піймати таксі, аж тут він увіходить за нами крізь парадні двері. Отже, ми подалися до бару випити, а він тинявся у холі, розглядаючи книжковий кіоск.
— Ми думали — краще по змозі не давати йому взнаки, що ми його помітили, — сказала Сера. — Тому ми змінили наші наміри, вийшли на вулицю, піймали інше таксі й поїхали до «Ноті Найнті» — це єдиний у Мельбурні комплекс, де можна поїсти, потанцювати й подивитися виставу кабаре.