Авжеж, найкраще було б, якби ми після всього змогли відчинити справжні двері, але обстеження довело, що це неможливо. Двері були замкнені на два надійні замки, а ключів у нас не було.
— Східці з того боку, — сказав я.
— Веди.
Ми пройшли по плюшевому зеленому килиму, і далі — східцями, що цікавили нас. Аж ось і щит з електровимикачами: ми увімкнули тільки освітлення підвалу, а горішнього освітлення не чіпали.
Тепер доведеться потремтіти, — подумав я. Досить якомусь поліцейському пройтися вулицею і поцікавитися, чому машина стоїть у недозволеному місці, — і шлях Касаветзові й Тоддові за грати відкритий.
«… коні виходять на старт. Квадрат попереду, він нервує й не слухається Теда Нестера…»
Ми зійшли східцями донизу. Я завернув до контори, а Джік поспішив коридором.
— Мерщій назад, — занепокоївся я. — Якщо сталева брамка закриється…
— Заспокойся, — сказав Джік. — Ти вже попереджав. — Він зупинився неподалік від порога найдальшої кімнати. Стояв мовчки й дивився. А тоді швидко повернувся до мене.
— Все гаразд. Усі Маннінгзи там. Три штуки. І ще одна річ, вона вразить тебе. Ходи-но подивись, доки я відчиню ці двері.
«…іде кентером на старт, напруження на трибунах зростає…»
Розуміючи необхідність цього, я бігцем проскочив по проходу, не досягаючи того місця, де могли вже бути електронні сенсори, покликані зачинити брамку і ввімкнути сигналізацію, і зазирнув у кімнату з Маннінгзами. Як і раніше, там висіли вже три його картини. Але далі в їхньому ряду висіло те, що, як сказав Джік, вразить мене. Гнідко — з піднесеною головою, дослухається. На тлі розкішної садиби. Картина Раула Мілле, що ми бачили в Аліс.
Я повернувся до Джіка, який встиг молотком і зубилом вибити замок у дверях конторки.
— Що це? — запитав він. — Оригінал чи копія?
— Важко сказати з такої відстані. Схоже на первотвір,
Він похитав головою. Ми увійшли до конторки й взялися до роботи.
«… Дербі та Певняк у цю мить виходять на старт, учасники проходять по колу, перевіряючи попруги…»
Я поставив приймач на стіл Уексфорда, де він стояв, як пісковий годинник, відлічуючи хвилини за кількістю піску, що висипався.
Практичний Джік звернув увагу на шухляди письмового столу, але вони стояли непозамикувані. А от один ряд картотечної шафки не відчинявся. Цьому вдалося зарадити завдяки Джіковій силі та знанню технології.
Ідучи за Джіком, я переглянув уміст шухляд. Нічого, крім каталогів і канцприладдя.
У зломаній картотечній шафці — золота копальня.
Ні, спочатку я цього не збагнув. Начебто звичайні течки з пересічними заголовками, та й годі.
«… невимушеною ходою виходить на старт і є першим фаворитом на здобуття призу в сто десять тисяч доларів…»
У конторі було таки чимало картин у рамах: деякі — на стінах, але більшість стояли рядком на підлозі. Джік став квапливо їх переглядати, як переглядають на полиці альбом з платівками.
«… помічники починають розводити учасників по місцях, я бачу, як басує Виноградник…»
Половина течок у горішній з двох шухлядок, здавалося, мала різний стосунок до страхування. Листи, страхові поліси й цінні папери. Я навіть не знав, на що сподіваюсь, і це ускладнювало справу.
— Боже всемогутній, — вигукнув Джік.
— Що там таке?
— Поглянь на це.
«… понад сто тисяч глядачів зібралося сьогодні, аби стати свідками, як двадцять три спортсмени вестимуть боротьбу на дистанції в три тисячі двісті метрів…»
Джік дійшов до кінця ряду і розглядав першу з трьох нещільно скручених дротом картин. Я зазирнув йому через плече. Полотно аж волало, що це Маннінгз. Великими й чіткими літерами у правому нижньому ріжку було виведено «Альфред Маннінгз». Полотно зображувало жокеїв з чотирма кіньми, що йшли кентером по треку: фарба ще не просохла.
— А на інших що? — спитав я.
Джік відірвав дротину. Решта дві — такі самісінькі.
— Боже милостивий, — сказав Джік із трепетом.
«… Виноградник несе лише п'ятдесят один кілограм, у нього зручна передбар'єрна позиція, отже, цілком можливо…»
— Продовжуй огляд, — сказав я і повернувся до картотеки.
Прізвища. Дати. Адреси. Я нетерпляче похитав головою. Нам потрібне щось вагоміше, ніж просто копії Маннінгза, а я нічого не міг відшукати.
— Боже! — вигукнув Джік.
Він зазирав до великої пласкої папки два на три, в яких у галереях зберігаються гравюри.
«… усі чекають тепер тільки на Дербі…»
Ця папка стояла між столом і стіною. Джік був як громом уражений.