Він знову почав широко всміхатися, сповнившись розуміння й переконаності.
— Я зустріну їх, — сказав він.
Розділ чотирнадцятий
Джік повіз нас з Окленда до Веллінгтона; вісім годин у машині.
Ми зупинилися на ніч у мотелі в місті Гамільтоні, на південь від Окленда, а вранці рушили далі. Ніхто за нами не їхав, ніхто нам не набридав і не стежив за нами. Я був цілком повний, що ніхто не сів нам на хвіст у північному місті й ніхто не знав, що ми відвідували Апдайків.
У кожному разі, Уексфорд повинен знати, що в мене є список чужоземних покупців; як і те, що в цьому списку є кілька новозеландських адрес. Він не міг здогадатися, яку саме адресу я оберу, але міг і повинен був здогадатися, що, обравши першу літеру в правій колонці В, я прибуду просто до Веллінгтонської галереї…
Отже, у Веллінгтонській галереї він буде напоготові.
— Щось ти дуже засмутився, Тодде, — сказала Сера.
— Даруй.
— Про що ти думав?
— Коли ми вже зупинимося на ленч.
Вона розсміялася.
— Адже ми щойно поснідали.
Ми проминули поворот на Роторуа і країну гейзерів.
— Може, хтось хоче гарячих грязей? — запитав Джік.
— Неподалік геотермальна електростанція, — сказала Сера, — яка працює на викидах пари з-під землі; там жахливі чорні кратери смердять сіркою, а земна кора подекуди така тонка, що аж вібрує, і здається, що поза нею — порожнява. Ще в дитинстві її возили до місця, що називалося Вайотапу, — сказала Сера, — а потім у неї були нічні кошмари, і вона не хотіла повертатися.
— Авжеж, — підсумував Джік, — тільки землетруси у них через п'ятницю.
— Я десь чула: у Веллінгтоні стільки землетрусів, що нові ділові квартали будують на спеціальних платформах, на зразок колисок, — пояснила Сера.
— Спи, хмарочосику, засни… — заспівав Джік приємним голосом.
Мужньо сяяло сонце, а довкола зеленіло листя незнаних мені рослин» Видніли пронизливо яскраві латки й глибокі таємничі тіні; ущелини, скелі та піднебесні стовбури дерев; хвилювалося пірчасте різнотрав'я, сягаючи плечей. Чужа земля, дика й прекрасна.
— Поглянь на ч'яроскуро, — сказав Джік, коли ми влетіли у видолинок з особливо мальовничими звивинами.
— Що таке ч'яроскуро? — запитала Сера.
— Світлотінь, — пояснив Джік. — Протиставлення і рівновага. Фаховий термін. Увесь світ — ч'яроскуро, а всі чоловіки й жінки — це просто плямки світла й тіні.
— І кожне життя — ч'яроскуро, — сказав я. — І кожна душа.
— Ворожа душа, — сказав я, — сіра.
— Ти теж стаєш сірим, — похитав головою Джік, — змішуючи червоне, блакитне й біле.
— Сірі життя, сірі смерті — усе вирівнюється на однакове сіре ніщо.
— Ніхто, — сказала Сера, — ніколи не назве обох вас сірими.
— Сірими! — згукнув я. — Сірий — Грей, авжеж!
— Це ти про що? — запитав Джік.
— Грей — це прізвище чоловіка, який винайняв приміську мистецьку галерею в Сіднеї, і Грей — прізвище чоловіка, який продав Апдайкові його (відкриваю лапки) Херрінга (закриваю лапки).
— О любий. — Зітхання Сери порушило настрій і чари дня.
— Даруй, — сказав я.
Їх так багато, подумав я. Уексфорд і Грін. Хлопець. Жінка. Гарлі Ренбо. Двоє злодіяк в Аліс Спрінгз, один знаний мені у вічі, а другий (що був ззаду) — незнаний. Той, кого я не знав, міг бути (а міг і не бути) Кошлобровим. Якщо ні, то Кошлобровий — ще один з них.
А тепер Грей. І ще хтось десь.
Щонайменше дев'ятеро. Може, десятеро. І як їх усіх упорати так, щоб мене при цьому не розчавили? Чи — що ще гірше — не розчавили Серу або Джіка. За кожним моїм порухом у змія відростала нова голова.
— Цікаво, хто ж насправді грабував. Або вони підсилали власних двох-трьох злодіяк за море або наймали місцеву, сказати б, робочу силу.
Якщо злодіяки їхні, то чи не один з них убив Peгіну? Чи я вже стрічався з убивцею Регіни? Чи то він викинув мене з балкона в Аліс?
Даремно я сушив собі голову, загнувши в умі ще один палець…
Часом то не він чекає на мене у Веллінгтоні?
До столиці ми приїхали опівдні й зупинились у готелі «На терасах»: звідти відкривався чудовий вид на порт. Маючи такий прекрасний надбережний краєвид, подумав я, просто-голови не береться, що новозеландські міста могли б бути потворними. Досі я гадав, що серед великих міст нема чарівніших, ніж старий рівнинний Лондон, який стояв на маршах, але то вже інша річ. Веллінгтон, новий і доглянутий, аж бурхав життям і своєю неповторністю.