— Ну, то виходь, — наказав Уексфорд.
Ми всі вийшли, і я постарався опинитися між ними та морем. На відкритому морському узбережжі вітер був дужчий і прохолодніший незважаючи на палюче сонце. Він здував ріденьке, ретельно начесане волосся з маківки Уексфорда, роблячи його геть лисим, і підкреслював тупий вигляд Кошлобрового. Очі Грінові залишались такі ж сторожкі й гострі, як земля круг нас.
— Ну, то що? — сказав Уексфорд грубо, мало не кричачи, щоб пересилити шум моря. — Де список?
Я рвучко крутнувся й щодуху кинувся до моря.
На бігу засунув праву руку за пазуху й смикнув за пов'язки.
Уексфорд, Грін і Кошлобровий люто закричали ї ледве мене не догнали.
Витягши списки чужоземних покупців, я покрутив ними в повітрі, а тоді, наче граючи в кеглі, жбурнув їх чимдалі в море.
Сторінки порозлітались у повітрі, але вітер з берега красиво підхопив їх і поніс, як велике листя, до моря.
Я не зупинився край води: пішов далі, прямо на холодне, негостинне «бойовище» з камінням, як акулячі зуби, зеленою водою та білими спіненими хвилями. Ковзаючись, падаючи, підводячись, спотикаючись, відчуваючи, що прибережна, течія багато сильніша, ніж я сподівався, каміння шерсткіше, а дно під ногами зрадливіше. Відчуваючи, що, уникнувши однієї смертельної небезпеки, я наражаюсь на іншу.
На секунду я озирнувся.
Уексфорд, переслідуючи мене, зайшов на крок-два у море, але, здавалось, тільки для того, щоб дотягтись до сторінки, що впала ближче за інші. Він так і зупинився там: вода кипіла довкола його холош, а сам Уексфорд прикипів очима до промоклого аркуша.
Грін опинився біля машини — він нагнувся всередину з боку переднього сидіння для пасажирів.
Кошлобровий застиг із роззявленим ротом.
Я знову почав боротися за виживання.
Цей берег — як і більшість берегів — був уступчастий. Щокроку течія дужчала; вона засмоктувала, тягла й кидала мною ніби цуркою. Вода сягала пояса, я через хвилі ледве тримався на ногах, і щоразу, втрачаючи рівновагу, важив своїм життям, бо шпичасте чорне каміння, що стирчало цілими пасмами над і під водою, ось-ось могло мене зсаднити й проткнути.
Це було не те каміння, до якого я звик: не тверде знайоме каменюччя британського узбережжя, відшліфоване морем, а грубі уламки вулканічної породи, шкарубкі, як пемза. Їх не можна було обійняти рукою: шкіра прилипала до них і відривалася. Те ж саме робилося й з одягом. Я ще й тридцяти ярдів не пройшов, а вже по мені струменіла кров з десятка неглибоких подряпин: а ніякі ж судини не кривавлять більше за поверхневі капіляри.
Моя ліва рука була й досі прив'язана бинтами; де був схований від дня Кубка список чужоземних покупців — на випадок пограбування номера, як це сталося в Аліс. Промоклі наскрізь бинти липли тепер, як п'явки, сорочка — теж. М'язи, послаблені поломом і нерухомістю, не могли дати їм ради. Руки в мене були зайняті, і я не раз мусив крутитися на місці.
Нога невдало наступила на підводний камінь, і я відчув, як він зсаднює шкіру, відтак утратив рівновагу й упав долілиць. Спробував зарадити собі однією, рукою — марна річ. Я розбив собі груди об невеликий гостряк попереду і не розквасив носа тільки тому, що різко відвів голову вбік.
Камінь біля щоки розлетівся раптом на друзки, ніби вибухнув. Уламки порснули в обличчя. Якусь мить я нічого не розумів: потім через силу повернувся й озирнувсь на 6epeF, холонучи від лихого передчуття.
На березі стояв Грін і цілився з пістолета, наміряючись мене вбити.
Розділ п'ятнадцятий
Тридцять — тридцять п'ять ярдів для пістолета — це багатенько, але ж Грін, здавалося, стояв так близько.
Я бачив вислі вуса і розчухране волосся, яке ворушив вітер. Бачив його очі і напружене тіло. Він розставив ноги, руки витягнув поперед себе і так обіруч мірив з пістолета.
Пострілів я не чув через гуркіт хвиль, що розбивалися на камінні. Не міг бачити, як він натискає на курок. Але я бачив, як шарпались руки од відбою, і вирішив, що це глупство — дати йому змогу стріляти по непорушній цілі.
Сказати по правді, я не на жарт перелякався. Певно, йому, як і мені, теж ввижалося, ніби я поруч. Грін був цілком певний, що поцілить у мене, хоча його ніжне поводження з пістолетом у машині наводило на думку, що він — не мастак у цій справі.
Я повернувся й прошкандибав ще ярд чи два, хоча посуватися вперед ставало дедалі важче, а відчайдушна, боротьба з течією, хвилями та камінням знесилювали мене до решти.
Десь має бути цьому край.
Має бути.
Я спіткнувся, впав на гостре каміння, зранив руку, і з мене витекла ще одна порція здорового червоного життя. Боже, подумав я, мабуть, скрізь усе забарвлене шарлатом, який точиться з сотень дрібних подряпин.