А втім, це наштовхнуло мене на одну думку.
Я був занурений по пояс у небезпечній зеленій воді, а прибережне каміння здебільшого сховалося під хвилями. Неподалік з одного боку пасмо великих скельних ікол бігло від берега, наче страхітний хвилеріз, і я позадкував од нього, бо об цю перепону розбивались дедалі лютіші хвилі. Але ж у полі зору це був єдиний прихисток. Три недолугих кроки наблизили мене до хвилеріза, ще й течія підмогла.
Я озирнувся на Гріна. Він перезаряджав пістолет. Уексфорд, пританцьовуючи круг нього, увесь час підганяв, а Кошлобровий, певно, великої охоти переслідувати мене не мав: не вмів, мабуть, плавати.
Грін клацнув затвором і знову наставив пістолет на мене.
І тут я став діяти на одчай.
Я притис закривавлену руку до грудей і звівся, похитуючись проти течії, відкритий Грінові до пояса.
Дивився, як він цілиться, витягнувши обидві руки. Я вважав, що поцілив би в мене з цього пістолета на такій відстані й при такому вітрі лише влучний стрілець. Стрілець, чиї руки не смикаються вгору після пострілу.
Дуло дивилося прямо на мене.
Я побачив посмик, коли він натиснув на спусковий гачок.
Якусь неймовірно жахливу секунду я був переконаний, що він влучив, проте ні оком, ні слухом, ні душею летючої смерті я не відзначив.
Я високо підкинув праву руку і так на мить завмер перед ним, даючи йому роздивитись, що увесь перед сорочки зчервонів од крові.
Тоді я артистично скоцюрбився і впав ницьма у воду, благаючи бога, аби Грін подумав, що вбив мене.
Море було не набагато краще за кулі. І тільки найлютіший страх перед можливою альтернативою тримав мене у воді: я спотикався й падав на гострі, як лезо, підводні сторчаки.
Самі хвилі зносили мене до зубів вищого хвилеріза, і я розпачливо силкувався зачепитися за них, аби мене не відтягло назад і не брязнуло з силою об це каміння, ще дужче зсаднюючи шкіру.
А ще я потерпав, щоб мої зусилля не надто впадали в вічі. Якби Уексфорд або Грін помітили моє борсання, вся театральна вистава була б на вітер.
Завдяки щастю і моєму завзяттю море почало штовхати мене в зашкалубину між камінням, звідки мені не видно було берега. Я знайшов, за що зачепитися рукою, потім зіперся на щось зігнутими коліньми і якось уже там переховувався, тимчасом як море — намагалося відтягти мене назад. Кожна нова хвиля, набігаючи, прагнула виштовхнути мою ногу з рятівного жолобка, а зринаючи — засмоктати мене, втягуючи, як у сифон. Вчеплюсь — і хитаюсь туди-сюди у воді, що сягала по груди, вчеплюсь і хитаюсь, дедалі більше виснажуючись.
Не чув нічого, крім ударів хвиль об каміння. Я думав у відчаї, скільки ще там стрілятимуть Уексфорд і Грін, видивляючись у морі ознак життя. Я не важився поглянути, щоб вони не постерегли руху голови.
Вода була холодна, і рани поволі перестали кривавити, оте корисне садно на руці — також. Нема нічого кращого, думав я, ніж молоде, дуже й здорове тіло. А ще коли це молоде, дуже й здорове тіло — на суходолі й тримає в одній руці пензель, а в другій — пиво, а вгорі тим часом гуркочуть гарні мирні авіалайнери, й ніхто нікуди тебе не підганяє.
Утома, зрештою, примусила мене поглянути. Лишалось або це, або присмоктатися, як молюск, доки нарешті оніміло відпаду, заслабкий для того, щоб боротися за життя.
Щоб подивитися, треба було відпустити камінь. Я спробував зачепитися за якийсь інший, але такого зручного місця вже не знайшов. Перша ж відпливна хвиля нецеремонно потягла мене за собою, а її припливна колега жбурнула мене назад.
У цьому тривожному проміжку я встиг зиркнути на берег.
Дорога, кліфи, каменярня — як і раніше, і машина. І люди.
А бий його нечиста сила, — подумав я.
Рука пнулася зачепитись за попереднє місце. Пальці були зранені й кривавили. О боже, подумав я. Скільки ще?
Лише зовсім охлявши, я збагнув, що це не Уексфордова машина і на дорозі стоїть не Уексфорд.
Якщо не Уексфорд, то байдуже хто.
Я знову відпустив руку і спробував якнайдалі відпливти на новій хвилі від шкалубини, щоб сила припливної хвилі не встигла кинути мене назад. Ісі інші каменюки були ще під водою. Кілька ярдів — це чималий збіса шлях.
Обережно став, обачніше, ніж перед тим, шукаючи опертя для ніг, і пильніше подивився на дорогу.
Сіро-біла машина. Поруч пара, стоять близько, чоловік обійняв дівчину.
Гарна й затишна для цього місцина, подумав я сардонічно. Може, вони відвезуть мене туди, де сухіше.