— Заспокойтесь, — сказав він сухо. — Ми до п'ятої виконали всі ваші побажання. Містер Стюарт відповів «Так, звичайно» — на перше питання, «Ні, нащо це мені?» — на друге і «Так» — на третє.
— Він цілком певний цього?
— Цілком. — Він прокашлявся. — Він якийсь очужілий. Незацікавлений. Але відповів докладно.
— Що він робить? — запитав я.
— Все дивиться на портрет дружини. Коли не прийдемо — бачимо його крізь вікно: сидить біля портрета.
— Він ще… при здоровому глузді?
— Тут я не суддя.
— Ви ж можете принаймні сказати йому, що його вже не підозрюють в організації пограбування та вбивстві Регіни.
— Це має вирішити моє начальство.
— Ну так підштовхніть їх, — сказав я. — Невже поліція, навмисно псує громадську думку про себе?
— Чому ж, от ви, наприклад, досить швидко звернулись до нас по допомогу, — сказав він уїдливо.
Щоб робити за вас вашу роботу, — подумав я. Але вголос не сказав. Тиша промовляла сама за себе.
— Ну… — у його голосі звучало щось наче вибачення. — Ну, для співпраці. — Він. помовчав. — Де ви зараз? Може, після телексу до Мельбурна мені знову треба буде з вами поговорити.
— Я у телефонній кабіні, в крамниці містечка у горах біля Веллінгтона.
— Куди ви далі поїдете?
— Я зупинюсь тут. Уексфорд і Грін усе ще в місті, і я не хочу ризикувати, щоб вони ненароком мене побачили.
— Назвіть тоді номер.
Я зчитав номер з телефонного апарата:
— Я хочу якомога швидше повернутись додому, — сказав я. — Ви можете вжити якихось заходів щодо мого паспорта?
— Вам доведеться звернутися до консула.
Авжеж, авжеж, — утомлено подумав я. Повісив трубку і пішов назад до машини.
— Маю вам повідомити, — сказав я, залазячи на заднє сидіння, — що я цілком би вдовольнився подвійним гамбургером і пляшкою бренді.
Ми просиділи у машині дві години. Крамниця не продавала ні спиртного, ні гарячої їжі. Сера купила пакунок тістечок. Ми їх з'їли.
— Але ж не можемо ми просидіти тут увесь день, — вибухнула вона по тривалій похмурій мовчанці.
Я не був певний, що Уексфорд не розшукує її та Джіка, аби вбити їх, і не сподівався також, що зможу ощасливити її своїми словами.
— Нам тут набагато безпечніше, — сказав я.
— Ми просто поволі помремо тут від зараження крові, — погодився Джік.
— Свої пігулки я залишила в «Гілтоні», — сказала Сера.
Джік вирячився на неї:
— А до чого це?
— Ні до чого. Думала, може, тобі цікаво про це довідатись.
— Протизаплідні? — запитав я.
— Атож.
— О боже, — сказав Джік.
Фургон з продуктами ледве виїхав нагору й зупинився проти крамниці. Чоловік у спецодягу відчинив затильні дверцята, висунув великий контейнер з усяким печивом і заніс його до крамниці.
— Їжа, — промовив я з надією.
Сера пішла на розвідку. Джік при цій нагоді спробував одліпити безрукавку від ран, що вже гоїлися, а мені було байдуже.
— Ти приклеїшся до свого одягу, якщо ти цього не зробиш, — сказав Джік.
— Я відмочу його.
— У морі ці порізи так не боліли.
— Атож.
— Трохи дошкуляє?
— Угу.
Він поглянув на мене.:
— Чому б тобі хоч трохи не покричати?
— Ліньки. А тобі?
Він усміхнувся:
— Я викричусь у картинах.
Сера повернулася зі свіжими пончиками і банками кока-коли. Ми перекусили, і мені принаймні відлягло.
Ще за півгодини на порозі з'явився власник крамниці. Побачивши нас, він почав кричати й жестикулювати.
— Я вас кличу…
Я побрів до телефону. Це був Фрост, голос чистий, як дзвіночок.
Уексфорд, Грін і Снел купили квитки на рейс до Мельбурна. У Мельбурнзькому аеропорту їх зустрінуть…
— А хто такий Снел? — запитав я.
— Звідки я знаю? Він їздив з тими двома.
Кошлобровий, — подумав я.
— Тепер слухайте, — сказав Фрост. — Ми провели перемови по телексу з Мельбурном, і тамтешня поліція хоче, щоб ви скооперувалися і звели все докупи… — Він довго ще говорив. А в кінці запитав: — Ви це зробите?
Я подумав про втому. І про рани, і про біль. Я зробив більше ніж досить..
— Гаразд.
Міг би взяти участь і в завершальній операції, — подумав я.
— Мельбурнзька поліція хоче знати напевно, що три копії Маннінгза, котрі ви… е-е… дістали в галереї, і досі там, де ви мені сказали.
— Так, вони там.
— Гаразд. Ну… щасти вам.
Розділ шістнадцятий
До Мельбурна ми поверталися на літаках компанії «Ейр Нью Зііланд», де нам прислужували янголи у вбранні барви морської Хвилі. Сера мала свіжий вигляд, Джік одягнений з голочки, а я був ззовні сумішшю (Джік так сказав) жовтої вохри та пейнівського сірого й білого, що, власне, на мою думку, було неможливо.