— Ти мертвий, — загорлав він. — Адже ти мертвий, бий тебе болото!
Він збив мене з ніг своєю вагою, і мені довелось вклякнути на одне коліно; я душився під його мертвою хваткою і двомастами фунтів; даремні були всі спроби відбитися від нього кулаками, його гнів виливався на мене, як лава. Бозна-які були в нього наміри, але люди Портера встигли відтягти його, перш ніж він замордував би мене на м'якому килимі. Підводячись зі скрипом, я чув, як клацнули наручники.
Він усе ще стояв поруч зі мною, скуті руки тремтять, дихання важке, сам увесь скуйовджений, злостиві очі набігли кров'ю. Якась мить непогамованої люті — і всю його цивілізовану зовнішність наче вітром здуло. Його жорстоке нутро — все назовні.
— Привіт, Гадсоне, — сказав я.
— Перепрошую, — неуважно сказав Портер. — Я не думав, що він сказиться.
— Атавізм, — сказав я.
— Що?
— Він завжди був дикуном, — пояснив я. — Під спудом.
— Вам видніше, — сказав він. — Я його бачу вперше.
Він кивнув головою Джікові, Сері й, нарешті, мені й поспішив за своїм в'язнем, що віддалявся.
Ми кліпали одне на одного очима. Мешканці готелю торопіли на нас хвилину-другу, потім почали розходитись. Виснажені, ми сіли на найближчу блакитну вельветову лавку, посадивши Серу посередині.
Джік узяв її руку і стис. Вона накрила своєю долонею мою.
На все це пішло дев'ять днів.
На все це затрачено чимало зусиль.
— Не знаю, як ви, — сказав Джік, — але я не від того, щоб напитися пива.
— Тодде, — сказала Сера, — ну починай же.
Ми були всі у спальні (в моїй): Джік і Сера розслаблені, я у Джіковому халаті, й ми обоє з ним трохи пахнемо ліками.
Я позіхнув.
— Про Гадсона?
— А про кого ж іще? Я не засну, доки ти нам не розповіси.
— Ну… Я шукав його або іншого подібного типа, перш ніж навіть зустрівся з ним.
— Але чому?:
— У зв'язку з вином, — пояснив я. — У зв'язку з вином, викраденим з Дональдового льоху. Той, хто вкрав його, не тільки знав про те, що воно там, як спуститися сходами, за непомітними дверима, зробленими у вигляді шафи… я сам кілька разів зупинявся у тому домі й ніколи не здогадувався про існування льоху… а згідно з Дональдом виходило так, що злодії мусили приїхати, наготувавши ще й відповідні ящики, щоб спакувати вино. Вино звичайно пакується по дванадцять пляшок у ящик., а в Дональда вкрали біля двох тисяч пляшок. З такою кількістю треба було добряче помарудитись. І часу це відібрало багато, а для зломщиків гаяти час — це ризик. А ще — це було особливе вино. Невеличкий маєток, як сказав Дональд. Це те вино, яке продають і купують як нерухомість, а коли його взагалі хтось і п'є, то коштує воно тижневу зарплатню за пляшку. І на додачу до всього це був такий ґатунок вина, що, перш ніж взагалі братися до крадіжки, треба мати професіонала, аби знати, як його зберігати і як продавати… а що Дональд займався саме вином і метою поїздки до Австралії було вино, то я відразу взявся шукати когось, хто знав Дональда, знав, що він купив Маннінгза, розумівся на доброму вині та на торгівлі ним. І тут — прошу, маєте — Гадсон Тейлор, достеменно така людина. Проте мені здалося, що це все надто просто… бо на вигляд він був не такий, як треба.
— М'який та приязний, — похитала головою Сера.
— І заможний, — додав Джік.
— Либонь — грошеголік, — сказав я, відгортаючи ковдру і з тугою позираючи на прохолодну білу постіль..
— Хто-хто?
— Грошеголік. Я сам придумав це слово на означення того, хто любить гроші так, як алкоголік спиртне.
— Таких у світі донесхочу, — сказав Джік сміючись.
Я заперечливо похитав головою:
— У світі донесхочу пияків, а алкоголіки — це одержимі. І грошеголіки — одержимі. Їм ніколи не досить. Вони не можуть вдовольнитись. Скільки б вони не мали, вони однаково хочуть іще. Я маю на увазі не тих пересічних заробітчан, котрі збивають собі маєток, а справжніх шаленців. Гроші, гроші, гроші. Як наркотик. Грошеголіки підуть на все, щоб дістати гроші… Викрадення людини, вбивство, крадіж файлів ЕОМ, пограбування банків, — та вони власних бабусь продадуть… Усе що завгодно.
Я сидів на ліжку з піднятим» ногами, бо почував себе кепсько. Боліли численні садна, горіли численні порізи. Гадаю, в Джіка теж. То були підступні каменюки.
— Грошеголізм, — сказав Джік, промовляючи, ніби лектор до ледь видних у тьмяному світлі студентів, — це поширена інфекційна хвороба, котру розпізнає кожний, хто відчував колись ненасить до грошей, тобто всі.
— Продовжуй про Гадсона, — сказала Сера.