— Гадсон мав організаторські здібності… Коли я прибув сюди, я не припускав, що організація така розгалужена, але достеменно знав, що за всім цим стоїть організатор, — розумієте, що я маю на увазі? Це було задумано, як міжконтинентальну операцію. Треба було знати, як і що робити. Технологія.
Джік зірвав накривку на банці з пивом і скривився від болю, простягаючи мені напій.
— Але він переконав мене, що я помилився щодо нього, — сказав я, п'ючи пиво з трикутного отвору. — Бо він був надто обережний. Він удавав, ніби йому треба пошукати в записах назву галереї, де Дональд придбав картину. Звичайно, він ставився до мене не як до потенційно небезпечної людини, а як до Дональдового кузена. Доки не перемовився тоді з Уексфордом біля газону.
— Пригадую, — сказала Сера. — Ти ще сказав тоді, що це все міняє.
— Угу… Я сподівався, що вія лише повідомив Уексфордові, що я кузен Дональда, але ж, зрозуміло, Уексфорд своєю чергою сказав йому, що я спіткав Гріна у руїнах садиби Мейзі в Сассексі, а тоді раптом опинився у галереї і роздивлявся оригінал спаленої картини Мейзі.
— Боже всемогутній, — сказав Джік. — Не диво, що нам довелось їхати аж до Аліс Спрінгз.
— Авжеж, тільки до того часу я не думав, що шукаю саме Гадсона. Я виглядав людину брутальної вдачі, яка через підвладних передавала свою жорстокість. Гадсон на такого не виглядав і не робив ніяких брутальних вчинків, — я помовчав. — Єдина дрібна тріщина виявилася тоді, коли він ущент програв ставку на скачках. Він з такою силою вхопив бінокль, що аж кісточки побіліли. Але ж не можна вважати людину затятим зловмисником лише на тій підставі, що їй програш завдає прикрощів.
— Джік усміхнувся.
— Я згоден з таким визначенням.
— І тим більше, чим складніші обставини, — докинула Сера.
— Я думав про це у госпіталі в Аліс Спрінгз… Оті здоровані не мали досить часу на дорогу з Мельбурна до Аліс у проміжку між тим, як ми придбали картину Ренбо, та моїм падінням з балкона; проте вони мали час, аби прибути з Аделаїди: база Гадсона ташувалась в Аделаїді… але й це все надто хисткі докази.
— Почнімо з того, що вони вже могли перебувати в Аліс, — логічно зауважив Джік.
— Могли, але навіщо? — позіхнув я. — Потім увечері, коли розігрувався Кубок, ти сказав, що Гадсон розпитував тебе про мене… а я подумав: звідки він тебе знає?
— Слухай, — сказала Сера, — я тоді теж подумала, тільки мені здалось, що це не так важливо. Адже ми бачили його з вершини трибуни, то цілком імовірно, що й він десь бачив тебе з нами.
— Вас знав хлопець, — сказав я. — А він був на перегонах, бо разом з Гріном вистежив вас до «Гілтона». Оце ж хлопець і показав вас Грінові.
— А Грін — Уексфордові, Уексфорд — Гадсонові? — запитав Джік.
— Дуже можливо.
— А на той час, — провадив Джік, — вони вже всі усвідомили, що їм конче треба тебе вгамувати і що був у них такий шанс, але вони схибили… Хотів би я послухати, що сталося, коли вони довідалися про пограбування галереї. — Він захихотів, перехиляючи банку з пивом, щоб допити останні краплі.
— Наступного ранку, — сказав я, — до «Гілтона» посланець приніс листа від Гадсона. Яким побитом він дізнався, що ми там?
Вони обоє дивилися на мене.
— Мабуть, Грін сказав їм, — припустив Джік. — У кожному разі — не ми. Ми нікому про це не казали. Ми стежили за цим з особливою увагою.
— Від мене теж ніхто не довідався, — сказав я. — У листі пропонувалося відвідати винарню. Ну… якби не мої сумніви, то я поїхав би. Він був, другом Дональда… а винарня — це цікаво. З його погляду, в кожному разі, варто було спробувати.
— Боже!
— Увечері після Кубка ми зупинились у мотелі біля Бокс Гіл, я зателефонував до британської поліції і переговорив з чоловіком, який веде справу Дональда, з інспектором Фростом. Я попросив його поставити Дональдові кілька запитань… а цього ранку під Веллінгтоном я одержав відповіді.
— Здається, ніби сьогоднішній ранок був кілька світлових років тому.
— Угу…
— Які ж то запитання та які відповіді? — поцікавився Джік.
— Питання були такі: чи Дональд розповів усе Гадсонові про вино у льосі, чи Дональд сказав Уексфордові про вино у льосі, чи це Гадсон запропонував Дональдові піти разом з Регіною поглянути на Маннінгза у Художньому центрі. Відповіді: «Авжеж, звичайно», «Ні, де ж пак?» і «Так».
Вони мовчки обміркували почуте. Джік укинув монету до роздавача у кімнатному рефрижераторі й дістав ще одну банку фостерзького.
— І що далі? — запитала Сера.
— Ну, мельбурнзька поліція сказала, що це все надто бездоказово, але якби вдалося напевно пов'язати Гадсона з галереєю, то вони повірили б у це. Отже, вони принадили Гадсона до картин і всього того, що ми вкрали у галереї, і він справді явився по ці речі.— Як? Як вони принадили?
— Вони дали змогу Уексфордові випадково підслухати уривки підробної інформації з кількох готелів про дивні речі, які зберігаються у їхніх камерах схову, аж до картину «Гілтоні». Потім, уже після нашого прибуття, дали йому змогу скористатися телефоном, коли, на його думку, ніхто не підслуховував, і він подзвонив до Гадсона, в будинок, де той зупинявся під час перегонів, і переповів йому. Тоді Гадсон сам склав від мого імені листа до «Гілтона» і гайнув по ці звинувальні докази.
— Він, мабуть, збожеволів.
— Просто дурний. Щоправда, він вважав, що я мертвий… і не припускав, що хтось його підозрює. Він мусив би розуміти, звичайно, що поліція може підслухати дзвінок Уексфорда… але Фрост сказав, що Уексфорд гадатиме, ніби користується апаратом зі звичайної телефонної будки.
— Але ж це підло, — сказала Сера.
Я позіхнув.
— Щоб піймати підлоту, доводиться вдаватись до підлості.
— Хто б міг подумати, що Гадсон отак згорить, — сказала вона. — Він мав такий… такий небезпечний вигляд. — Вона стенулася. — Хто б міг подумати, що під приязною, щирою личиною люди здатні приховувати таку справді жахливу жорстокість!
Він підхопив Серу.
— А що, на твою думку, я малюю? — запитав Джік. — Вазочки з квітами? — Він перевів погляд на мене. — Коней?