«Влюбилася вона в мене чи що? — червонів Янчук, мовчки слухаючи господиню. — А може, просто не має з ким поділитися?» — роздумував, заспокоюючи себе.
— І ти один, і я одна, то й будемо допомагати один одному.
— Мала з мене вам поміч. А більшої, хтозна, скільки ще ждати, — підвівся Петро, щоб іти. — Занесу вам завтра двадцять карбованців, як ітиму на лекції.
— Та я трохи наторгувала, то можу й почекати, — звелася й господиня. — Ось маєш трохи шкварок і смальцю, та сала четвертинку. Буде хоч якась і в тебе пам'ять про мене, бо я, що палю дрова, то тебе згадую.
— Не знаю, чим вам і віддячуся!.. Та й я вас часто згадую: і коміри, і краватка, і шапка, гетри та пальто, а тепер і теплі боти — все від вас.
— Тим я не менше за тебе втішена. Іди і вчися та будь здоровий. А за пам'ять про мене дякую, як і за театр.
— О, нагадали! Маю контрамарки, то може сходимо узавтра на «Циганку Азу»? — запропонував студент обраділо.
— Як же б відмовилася, коли дуже хочу! — аж просвітліла господиня від почутого. — Ось ще спідніх штанят тобі троє пошила, щоб не спав у підштанках, — кинулася вона до шафи. — Ще з кілька пошию із обрізків: і для сну, і для носіння, і дня пляжу та літніх перевозів, — подала згорток, загорнутий у газету.
Наступного вечора Янчук заніс Фесі Антипівні двадцять карбованців, і вони пішли до театру, домовившись після вистави зайти підвечеряти. Вільні місця на гальорці знайшлися у самому кутикові, тож просиділи мовчки, — а Феся зі сльозами на очах, — протягом усієї вистави. Верталися і вечеряли, теж майже не розмовляючи, якось незручно й замкнуто, а прощаючись, домовились зустрітися наступної неділі на примірці френча.
«Вона таки дійсно, мабуть, закохалася в мене», — плелося в Петровій голові, як ішов додому. — «І чим все це може скінчитися?» — засівши за книжки і конспекти, тривожно задавав собі питання вже вдома, розуміючи, що стосунки з модисткою уже переходять на небезпечну колію його постійної від неї залежності. Відмовитись від її послуг не мав сил не лише із-за бажання і надалі мати дбайливо й гарно пошиті нею речі, а також і через те, що не хотів її образити. Проте і поглиблювати стосунки, особливо після прочитання «Любого друга» та «Мартіна їдена», хлопець не хотів.
Бабуся Параня, отримавши черговий раз гроші від двох синів і доньки з Харбіна, де вони, працюючи на залізниці ще з часів царя, мешкали й тепер, відмовившись переїхати в СРСР по революції, готувалася до Паски, а її сусідка баба Сара — до свята Пасах при Кучках.
В медтехнікумі, як і в інституті, в технікумах механізації, політосвіти, ветеринарії, — Петро розговорився, якось випадково зустрівшись, із Кирилом Куриловичем, — та у всіх середніх та нижчих школах очманіло мусувалася Сталінська Конституція — на шкоду іншим лекціям.
Декан факультету і професор інституту, колишній червонокозак Василь Самійлович Нерода, який знав Янчукового батька Карпа, з родиною якого Петро тепер близько запізнався через його брата-тезку, говорив хлопцеві сам-на-сам, що Конституція — ще одна паранджова мережка на ярмі поневолених інонародів, із статтями лише на папері і проголошеннями в них всіляких вигадок для закордону, перекреслюваних діями НКВС...
Якраз у цей благодатно-трагічний, ба й рокований час, як захлюпливо та заливно буяла повінь на Дніпрі, брунькувалися дерева і сади, додзюркували й затихали струмки від снігу на квадратах вулиць у місті, в газеті «Радянська думка», що її передплачував Павло Силович, а читав частіше Янчук, бо все частіше друкувався в ній, завдяки знайомству на літгурткові із письменниками Віталієм Чигирином, Лесем Гомоном та Леонідом Недолею, сталася доленосна для хлопця подія.
Демонструвався в центральному кінотеатрі розрекламований і «його» газетою фільм «Великий вальс», а Петрові знову з допомогою Кліщука вдалося заробити на спиртобазі трохи грошей, купити йому традиційну півлітру і кілька кілець домашньої ковбаси, розрахуватися із Фесею за штанці, модний френч і до нього — куплені і перелицьовані за її ж ініціативою розкльошені штани, щоб тепер мати можливість відвідати кінотеатр вишукано одягненим.
Було тепле недільне пообіддя, під касою стояла довжелезна черга, а навколо — не менша маса причетних до неї родичів і знайомих. Янчук, що особисто знав касирку, бо була матір'ю однокурсника Юри Рябокляча, після безрезультатних спроб упросити когось взяти для нього квитка, позаглядавши та поникавши біля каси, вирішив зайти до неї в приміщення задніми дверима із двору. Було це для нього не первиною, але раніше він приходив із Юрком, а тепер шукати його не мав часу.
До задніх дверей слід було пройти з вулиці тунельним під'їздом і далі через двір. У під'їзді Петра зупинила дівчина, на яку звернув увагу ще біля каси, адже була дуже вродливою і мала дві довгі коси, — вона саме йшла йому назустріч.
— Якщо ти можеш дістати квитка без черги, то візьми, будь ласка, і мені, хоч і за дві ціни, — попросила вона. — Ось, на, — простягла йому трояка.
— Гроші маю, а квитки дістати спробую, хоч бачиш, що твориться! Чекай мене під касою, — і пішов спішно.
У дворі довго, настирливо й уперто стукав у двері, навіть ногами, ледь не вибиваючи їх, поки нарешті, насварений знайомим дідом-сторожем, не опинився у фойє, а слідом — і у касі.
— Юро! Ради Бога, два квитки мені! — і подав п'ятірку товаришеві, що якраз допомагав матері.
— Пожди під дверима, — взяв той гроші, а за мить подав зі здачею роковані два квитки.
Янчук схопив їх, не роздивляючись, сховав у кишеню і подався до виходу, перепрошуючи старого.
Квитки коштували по півтора карбованці, і дівчина, якій Петро віддав одного аж на Хрещатику, із вдячністю побажала заплатити подвійну ціну. Хлопець удавано відмовлявся, радив розміняти трояка, хоч мав у кишені на нього здачу, але врешті гроші таки взяв і тепер був подвійно радий, бо ж мав можливість побачити картину, та ще й безоплатно. Тож у піднесеному настрої всівся у скверику на лавку в чеканні початку сеансу.
Неабияк зрадів Янчук, коли, нарешті всівшись на своє місце, побачив поряд каштановокосу красуню-«дівасю», як тут же охрестив її, згадавши мимоволі Марію. Біло-рум'яне матово-чисте лице дівчини чарувало його, а ледь чутний запах парфумів дурманив йому голову, тож хлопець одразу й пошкодував, що взяв з неї подвійну плату.
— Ще раз тобі дуже дякую за квитка, — палко шепнула йому дівчина перед демонстрацією довгого журналу із виступом Сталіна на з'їзді перед затвердженням «його» Конституції.
Петрова радість поглибилася при безпосередньому перегляді кінокартини, бо під час найпікантніших ліричних та любовних моментів красуня палко хапала й тисла його руку своєю аж надто тендітною, соромлячи його якоюсь аж інтимною відвертістю. Спочатку він був подумав, що вона «не при собі», але пахощі дорогих парфумів вертали Янчука до думки, що його сусідка — просто пестунка у матері.
Надворі геть споночіло, як вони, повні вражень та розчуленості, повільно вийшли з кінозалу із юрбою глядачів і ніяково спинилися на узбіччі, не змовляючись.
— Може дозволиш, щоб я тебе провів додому, коли тобі далеко? — спитав студент притишено.
— Мені близько, але, як твоя ласка, проведи... Даруй мені прояви почуттів під час сеансу.
— Вони співзвучні моїм, з великою радістю їх тобі дарую, — сміливіше поглянув у вічі дівчині Янчук. — Я Петро, а ти?
— А я — Ліна, — рушила вона повільно.
— Не зустрінуть мене в путі твої «уболівальники»?
— Не зустрінуть, бо їх не маю.
Поволі ідучи, розговорилися, і Янчук ніби завівся. Напружуючи пам'ять, він сипав пригодами із власного життя, звертався і до знань із книжок, присолював оповідь латинськими поговірками, аж сам дивуючись власній дотепності, чим страшенно захопив слухачку. Подобалось їй і те, що провожатий не бахвалився, не намагався взяти її під руку, як інші, був веселим і жартував навіть над самим собою. А вже як заговорив про архонтів і стратегів Ольвії, про Зопіріона, Македонського і його мудру Таїс, про Мітрідата і хетів, про Херсонес, вино та гончарство, про Сулу, Арнака і Асандра, про лесбійських дів і любов, — дівчина не знала, що й думати.