Янчук і сам собі дивувався: звідки в нього ці акварелі пейзажів і такі барвисті фарби для килима казкового світу, де береться уміння веселками перекидатися від однієї теми до іншої. Ним володіло таке піднесення і поетичне натхнення, такі запал і захват, яких досі не знав у житті.
— Ну, Петре, з тобою не знудишся, — спинилася врешті дівчина біля напівпідвального будинку, з відкритих вікон якого чулася мелодія полонезу Огінського, виконувана на роялі. — Отут я й живу, — і показала очима саме на ті вікна. — Завдяки тобі я сьогодні не лише кінокартину побачила... Хто ти, де взявся?
— З неба впав, Ліно! Пилипом з конопель вискочив, — Янчук удав, що хоче вже йти. — Наговорив сто пудів вовни і всі повні. А де взявся, коротко не зрозумієш, а довго у тебе, боюсь, не стане часу і бажання слухати, — зітхнув студент, переступивши з ноги на ногу.
— То хто ти, Петре? — аж дуже зблизька запитала ще раз дівчина.
— А не приглушить мене із вікна твій батько обухом по голові? Тож він баритонить?
— Давай пройдемо до кінця кварталу і назад, — запропонувала дівчина. — Я хочу все-таки знати про тебе більше.
— Іншим разом, Ліно, якщо матимеш бажання, дізнаєшся. Боюся, коли почуєш, втечеш, — навмисне відтягував можливу сповідь студент, остаточно розуміючи, що ця їх зустріч випадкова. — Я — жебрак із вулиці!..
І хоч як коротко не намагався хлопець викласти свою історію, та його розповідь затяглася більш ніж на годину. Дівчина все більш серйознішала і з особливою участю підтримувала розмову. При тому вони зміряли квартал туди-назад десятки разів, аж поки батько з вікна не покликав дівчину своїм «не рано вже».
Янчук, прощаючись, запропонував Ліні сходити у наступну неділю в театр за контрамарками, і вона не лише радо згодилася, а й гаряче потисла його руку вже у дверях, що виходили прямо на тротуар.
— Рада, що зустріла тебе — цікавого, обізнаного, чемного, душевно багатого й гарного! — видихнула на прощання. — Дякую тобі за все! До неділі!..
Було вже дійсно дуже пізно, і Янчук поспішав додому, а думки його крутилися навколо нової знайомої: завішені її вікна символічно були зависокі для нього, а її матове лице і дві товсті коси — занадто красиві. В його душі тихо і несміло ніби прокльовувалося нове джерельце, дзюркочучи піснею, віршованими словами, теплим подихом, ніжною зажурою і сумом полонеза з якогось іншого світу.
«Не пара я їй! — вирвалося врешті із самого серця розпачем твердження вже у бабусиному дворі. — Не пара!»
Після того вечора Петро з Ліною побували і в драмтеатрі на контрамарки, і в кіно — на квитки, ніби придбані її батьком для себе й матері. Ідучи до Ліниного дому, бродили подовгу містом, сиділи в парках під черемхами, напоєні не лише недоторканною близькістю, а й пахощами цвітінь, і дівчина якось зізналася, що вона в батьків одиначка, що вчиться у восьмій групі першої школи та ще вечорами — у музичній, що радо буде з ним дружити — просто, без обіцянок і зобов'язань, з чого Петро зрозумів, що то була настанова батьків.
— Лише на дружбу я й сподівався, Ліно! Дуже різні ми за становищем, не кажучи про все інше, та й роки у нас не вирішальні, — вирвалося несподівано у Янчука, коли прощалися.
— Хіба просто так не можна бути справжнім другом — і відданим, і щирим? — запитала дівчина, ніби виправдовуючись. — Я тобі докажу, що можна, ще й як! — навикло затримала його руку у своїй вже на порозі. — Добраніч, лицарю! Хай щастить тобі!.. — ніби забула домовитися про наступну зустріч Ліна.
«Ось і по всьому! — заскиглила в душі здогадка. — Делікатно заборонили тобі батьки захоплюватися волоцюгою, тож будь щаслива й ти!» — вирішив для себе під солов'їний виспів у сквері Шевченка.
Ішов похнюплено додому, і раптом за рогом очі в очі зустрівся зі своїм однокласником з Чигирина Романом Дорошенком.
— Ти тут, Ромцю?! — аж вигукнув Янчук.
— Я також дивуюся, що я тут, — потис той по-дорослому Петрові руку.
— Яким чином? Чому? Адже ти...
— Планував-планував, а потім одумався і приїхав сюди до політехнічного технікуму, де прийом був без екзаменів. Учуся тепер, стипендію отримую, батьки трохи помагають... А тебе уже й не пізнати! Ніби підріс, приошатився, хоч, правда, змарнів дещо, — видивлявся хлопець на товариша.
— Може, пройдемо до мене додому, тут близько, узнаєш, де я живу?
— Часу в мене досить, то ходім, — був радий Дорошенко.
Дорогою згадували рідне місто, школу і вчителів, Гору, Тясмин, Луку, Діброву, каланчу і ярмарчище.
— Був я на зимових канікулах удома, — похвалився Роман. — Бачився випадково із Дмитром, він у артилерійському, з Петром Овдійовичем, Арсеном Кузьмовичем, Мартою Давидівною. Всі питали за тебе і докоряли, що досі тебе не зустрів. Наказували тебе вітати, як побачу. А в тебе ж що?
— Латина, анатомія, фізіологія — нові, а решта — поглиблення старих дисциплін. Живу на приватній квартирі, доплачую по п'ять керебе місячно бабусі.
— А я в гуртожитку ще із п'ятьма. У нас старшокурсники живуть на приватках.
— Та й у нас такий же порядок, просто мені поталанило так попасти.
— Ніхто не може зрозуміти, як то ти пішов на робфак, а опинився в технікумі? — згадав Роман.
— Що тут розуміти? Забрав документи і перейшов без екзаменів, як дедешник, бо це ж все-таки синиця в руках, а то — журавель у небі.
— Всі наші тебе одобрюють. А живеш як?
— Як по правді, то по-різному. Підробляю весь час потроху, тяжко і навіть непосильно, бо ж і харчуватися треба, і одягатися, і доплачувати за кімнатку.
— Один живеш? — відкрито заздрив Янчукові Дорошенко. — Молодець ти! Недарма всі вчителі тебе у приклад ставлять! Коли по щирості, то я шкодую, що пішов у цю політехніку. Почалася зубрівщина, товчемося на Конституції, агітаційно-масовій роботі, суспільствознавству, та це ще квіточки! Там комсомольська робота поряд із кросами, змаганнями, вправами, походами, стрілянням — і все на військовий лад, все в шорах дисципліни, аж гидко часом робиться!
До двору і в хату Петро Романа не запросив, бо було пізно, отож, посиділи на лавочці під хвірткою, домовилися зустрітися в гуртожитку чи в технікумі Дорошенка або ж на квартирі чи в технікумі Янчука, та й розійшлися обраділі. Петро перед сном записав собі кілька рим, навіяних зустріччю з Ліною, і вже за північ ліг у ліжко. Запах троянд під вікном п'янив його, а співи соловейків на яворах — заколисували. Перш ніж заснути, Петро ще пригадав Марусину і душа його заплакала, порівняв її з Ліною — ніби два світи, зовсім різних!..
Трояки і п'ятірки з газети за вірші і дописи; карбованці і контрамарки за збивання, розбирання, переноси, складання реквізитного майна, підмітання, бігання, куди пошлють; нечасті підзаробітки на спиртобазі; поміч Асі Соломонівні в їдальні допровадили Янчукове студентське життя до останньої чверті в навчанні. Про успіхи не було підстав говорити, але й стипендії його не позбавляли. Вчився пересічно при постійному прихованому голоді, затиснутий між пошуками зарібку і лекціями, все цікавішими. А риб'ячий жир таки здолав його курячу сліпоту!
Відвідини театру із Кирилом Куриловичем, Романом Дорошенком і Борисом Педем на Янчукові контрамарки здружили і зблизили хлопців. Вони навіть записалися разом у міський літгурток, відвідуючи який вечорами раз на тиждень, познайомилися там із письменниками: Лесем Гомоном, Леонідом Недолею та Віталієм Чигирином, останній з яких жив у селі і навідувався на гурток лише іноді.
Місцем проведення літсемінарів був зал будинку саносвіти, а керівником гуртка було обрано Аркадія П'юро, завідувача будинком, лікаря за фахом і поета та знавця французької та німецької мов, завдяки матері, викладачці їх у педінституті. На семінарах читалися лекції з теорії літератури і, звичайно, прослуховувалися нариси, оповідання та вірші самих семінаристів. «Гартівець» Гомін приводив приклади із своїх «Контрольних цифр» та «Голгофи», «плужанин» Недоля — з «Полонених хенців», «ваплітець» Чигирин читав свої вірші та оповідання, а Аркадій П'юро — переклади із німецької і французької. Янчукові недолугі вірші й нариси, як і інших авторів, часом критикувалися «врознос», проте гурток не розпадався, а навпаки — спаювався.